**Розплата за жарт**
П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я з Черкас: Тарас і Оксана, двоє дітей — Богдан і Соломія. Щирі, добрі, з міцними родинними зв’язками та гарною славою серед знайомих. Усі називали їх ідеальною парою. Жили вони злагоджено, без галасливих сварок, з повагою та теплом. Здавалось, щастя навіки оселилося в їхньому домі.
Тарас був жартівником, справжнім майстром розіграшів. Та не невинних, а таких, що аж волосся дибом ставало.
Він міг завернути у цукеркову обгортку шматочок пластиліну — такого самого кольору чи форми. Або напхати печиво зубною пастою. Любив налити соєвий соус у пляшку від газованої води, ніби то це кока-кола. Одного разу на солодкому столі його жертви, чекаючи на ніжну начинку цукерки, отримували глиняну масу. Тарас реготав до сліз, інші ж — не завжди.
— Тарас, прошу тебе, — не раз благала Оксана. — Хоч би сьогодні. Нехай ювілей пройде спокійно. Без твоїх витівок.
— Гаразд, клянусь, жодного жарту, лише свято, — пообіцяв він у день їхньої кришталевої весілля.
Дім готувався до гостей. Оксана випікала на кухні, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали великий список продуктів, і він поїхав у супермаркет. Повернувся через пару годин. Та біля дому його чекав перший сюрприз — хтось поставив авто на його місце.
Трохи побурчавши, він залишив записку «порушнику» та припаркувався у дворі. Сумки були важкі, але він поспішав — без цих продуктів стіл не вийде.
Піднявся. Дістає ключ — не повертається. Піт пройшов по спині. Дзвінок лунав чужим голосом, не тим, що співав раніше. Двері відчинилися, і…
Перед ним — незнайома жінка у халаті та з бігудями.
— Ну нарешті! Ми вже весь супермаркет обдзвонили! Де продукти? — сердито кинула вона.
Тарас остоп’янів.
З’явився чоловік жінки — кремезний, добродушний чоловік на ім’я Василь.
— Марічка, це, мабуть, доставщик.
— Скільки з нас? Де чек? — Марічка вже рилася у пакетах.
— Пробачте… — голос Тараса затремтів. — Це ж моя квартира. Вулиця Садова, 12, квартира 17?
— Так, все вірно. Ми купили її п’ять років тому у жінки з дітьми. Здається, її звали Оксана, а дітей — Богдан і Соломія.
Тарас ледь не випустив пакети. Серце стиснулося. Він витягнув паспорт, показав прописку. Все вірно — квартира 17.
— Заходьте, подивіться, — запропонувала Марічка.
Він увійшов… і опинився у незнайомому місці. Меблі не ті. Стіни перефарбовані. Нічого рідного. Голова закрутилася. Він опустився на стілець. З’явилися діти Марічки — приблизно такого ж віку, як його. Сміх, голоси, галас. Все це здавалося страшним сном.
Він достає телефон. Дзвонить Оксані.
— Оксанко… що відбувається? Де ти? Чому в нашій квартирі чужі люди?
— Оксанка, ти йдеш? — почувся чоловічий голос на задньому плані.
— Зараз, любий! — весело відповіла вона. Потім у слухавці: — Хто ви, вибачте?
— Оксанко! Це я, Тарас!
— Хто? Тарас? Ти жартуєш? П’ять років тебе не було, і раптом — здравствуйте?
— Які п’ять років?! Я вийшов у магазин на дві години!
— Ти пішов у день ювілею та зник. Жодної звістки. Я продала квартиру, сама не впоралася. Діти виросли. У нас інше життя. Я заміжня. Ми живемо у будинку мого чоловіка…
— Почекай! Що ти несеш? — сльози вже давили його. — Це якийсь жарт? Галюцинація?
— Ні, Тарасе. Це ти жартував над нами роками. Але сьогодні ти спробував власного ліка…
І раптом… у квартиру увійшли діти, Оксана, сусіди, друзі. З реготом і оплесками.
— Сюрприз! — крикнули усі разом.
У Тараса підкосились ноги. Він оглянув кімнату — знайомі обличчя. Лише сцена, як у виставі.
— Це був жарт, — підтвердила Оксана. — Ми готували його півроку. Хотіли, щоб ти відчув, як це — бути на місці тих, кого ти розігруєш.
— Ви… божевільні… — прошепотів він, тремтливими руками простягаючись за валеріанкою.
— Знайомся, це Василь і Марічка. Актори з театру. Вони чудово зіграли свої ролі.
— А дзвоник? А замок?
— Василь — майстер на всі руки. Він змінив замок і дзвоник. Все — за сценарієм.
— А голос у трубці?
— Мій брат Іван. Він зав’язав рот хусткою, щоб ти не впізнав голос.
Тарас повалився на ліжко, а Оксана турботливо піднесла йому склянку води.
— Мамо, — прошепотів Богдан, — ми, здається, переборщили?
— Сподіваюся, він нарешті зрозуміє, як це — бути жертвою жарту. Думаю, тепер розіграші припиняться.
І він справді зрозумів. Назавжди.
