**Щоденник**
— Васильку, може, не поїдеш у цей рейс? Серце мов не на місці… Попроси когось замінити тебе, — тихо промовила Марійка, намагаючись сховати тремтіння в голосі.
— Це ж гарний заробіток. А нам скоро народжувати, серденько. Кожна гривня зараз на вагу золота, — відповів Василь, міцно обіймаючи дружину й цілуючи у маківки своїх жвавих донечок-близняток — Оленку й Соломійку.
Марійка мовчки кивнула. Серце боліло, але розум згоджувався: сімейний бюджет ледве тримався. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, обіймаючи:
— Повертайся швидше… Ми чекатимемо.
Двері зачинилися. Марійка зібралася: годувала дівчаток, вийшла з ними на прогулянку. День минув спокійно. Ні капризів, ні істерик — ніби навіть діти відчували щось недобре.
Щовечора о десятій вони дзвонили чоловікові, як і домовилися. Марійка розповідала, як доньки сумували, як вона шила на замовлення. Василь сміявся в трубку й обіцяв: «Завтра вже будинку, рибко».
Але він не повернувся.
На зворотному шляху його фура зіткнулася з вантажівкою, що вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Жодного шансу уникнути удару. Василь загинув на місці.
Тієї ж ночі дзвінок розбудив Марійку. Вона, наче уві сні, підняла слухавку — і світ розсипався.
Ледь тримаючись на ногах, вона дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила посидіти з дітьми. Сама впала на порозі. Лікарі ледве встигли — екстрені пологи, складна операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому не вистачало батьківської сили, а матері — опори.
Марійка назвала сина на честь чоловіка — Васильком. Вийшовши з лікарні, вона перерахувала гроші. Вистачило б на кілька місяців. А далі — як вийде.
Життя звелося до виживання. Тітка Галя допомагала, як могла. Родичі жили далеко. Марійка знову почала шити — спочатку для сусідів, потім замовниць знаходили через знайомих.
Дівчатка пішли у другий клас, маленький Васько — до садочка. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він усе більше нагадував загиблого чоловіка. І кожного разу, коли вона бачила його, серце стискалося: не втримала, не зупинила…
Син був тихим, добрим, уважним. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А донькам вона купувала сукні, шила лялькам наряди. Васькові ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчисько… При живий матері сиротою ростеш, — часто зітхала тітка Галя, спостерігаючи, як він миє посуд або збирає сестрині іграшки.
Час минав. Дочки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. З матір’ю лишився один Васько.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику у їхньому рідному Житомирі. Марійка почала сліпнути — безсоння, нерви, роки самотності далися взнаки.
Васько доглядав за нею, як міг. Готував, прасував, водив її за руку парковою алеєю. Вона частіше шептала йому:
— Прости мене, сину… Я не заслужила твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…
Він лиш усміхався:
— Усе буде, мамо. Буде й дружина, й діти. Встигнеш ще внуків приголубити.
І ось одного дня вона з’явилася. Скромна, сором’язлива Настя.
— Мамо, Настя поживе в нас. Вона сирота, — тихо сказав син.
За три місяці відгуляли весілля. Приїхали доньки, зяті, онуки — зібралася вся родина. Марійка була щасливою, але частіше посміхалася крізь біль.
Діагноз був страшним — рак. Часу залишалося мало, і вона це знала.
Але доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла побачити свого першого онука.
Пішла вона спокійно, з усмішкою на губах, тримаючи за руку того, кого колись не змогла навчитися любити.
Молодший син… єдиний… найдорожчий…
