Леон крізь маленьку кухню метався, мов тигр у клітці. Тер долоні, переставляв цукерницю, шукав опору в побуті, який сам ненавидів. У голові крутився монолог. Треба поговорити. Треба покласти край. Годі. Він більше не може.
Марійка, звісно, буде плакати. Проситиме залишитися. Розповість, як втомилася, як намагається. Пообіцяє, що ще все можна виправити. Але він-то знає: все. Кінець. Їх більше немає. Лишилися двоє сусідів, яких тримають разом іпотека та холодильник. Без кохання, без поваги, навіть без роздратування. Пустота.
Він почув, як ключ повернувся у замку. Зібрався, ніби перед стрибком у прірву.
Марійка зайшла у квартиру, сіла на тумбочку. Перше — зняла туфлі. Оці бісові нові туфлі. День був пекельний — робота консультанткою в магазині одягу у торговому центрі перетворювала її на багаторуку машину: подавай, приноси, приміряй, допоможи. Весна пробуджувала в людях жагу до змін: хто шукав кохання, а хто — нову сукню.
— Привіт. Втомилася? — обережно запитав Леон.
— Як собака. Жодної хвилини не сіла, — видихнула вона, навіть не піднявши очей.
— Зрозумів. А вечеря скоро?
Марійка кивнула й пішла на кухню. За двадцять хвилин плита вже кипіла, сковорідки шипіли, кухня наповнилася запахами, в яких Леон усе ще намагався знайти сенс життя.
Він стояв біля дверей, збираючись з духом. Глибоко вдихнув.
— Марійко… — почав він, — нам треба поговорити.
Дружина повернулася до нього, продовжуючи чистити моркву. Без здивування, без тривоги.
— Давай розійдемося, — випалив він. — Я більше не можу. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Ти вимагаєш гроші, не даєш розвиватися, підрізаєш крила. Я так більше не хочу.
Це був імпровіз, але, на його думку, звучало досить артистично. Майже як на кастингу.
Марійка продовжувала механічно шкребти моркву, потім різко кинула її у мийку, зняла фартух, вимкнула плиту й обернулася.
— Та давай! — спокійно відповіла вона. — Хай йому в бік той побут.
Він осторопів. Такого сценарію не передбачалось. Де сльози? Де істерика?
Поки він перероблював її реакцію, Марійка налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.
— Марі… ти, мабуть, у шоці. Це зрозуміло. Але ж ти теж все відчувала, так? І готуєш без душі. Усе на автоматі…
— Так-так. Без душі, — повторила вона і відпила кави.
Розговор розсипався. Він губив сцени й репліки.
— Нам треба вирішити, що робити з квартирою, — незграбно почав він. — І з рештою…
— А я думала, ти настільки задихався у цьому побуті, що просто звалиш усе та підеш. А виявляється — іпотека тебе турбує, — пожартувала вона. — Ну гаразд. Квартиру залиш мені. Але тоді віддай половину того, що вже заплачено. Я переїду до батька. Він давно кличе — старий уже.
— Яка ж ти меркантильна, — видихнув Леон. Він гадав, що все простіше. Він мріяв про кар’єру в кіно, ходив на кастинги, поки працював охоронцем. Усе, що заробив, віддавав їй, не вникаючи в деталі. А тут — гроші, відсотки, папери.
Він хотів свободи. А отримав розрахунок.
— Марійко, забирай собі усе. Гроші віддаси, коли зможеш. Я ж не чудовисько, — додав він пафосно, ніби подарував їй не квартиру, а старовинний палац.
— Дякую. До речі, у тебе є хтось? — запитала вона з явною байдужістю.
— Це не важливо, — загадково пробурмотів він. Нехай думає, що він на розхват.
Він пішов із відчуттям легкої перемоги. Свобода. Артистичне життя без сковорідок і докорів.
Минуло півроку.
Леон стояв біля знайомої дверей і вагався. Усе змінилося. Життя у матері виявилося пеклом. Вона докоряла йому за розлучення, гризла за невдалу кар’єру, виганяла з будь-якої нагоди, влаштовувала істерики, коли він приводив жінок. Навіть одна офіціантка втекла, не витримавши її критики.
Мати була гіршою за Марійку. Набагато.
А вишенька на торті — вимога з’їхати. Він був певний, що у неї з’явився хтось. Вони посварилися. Вона назвала його лузером і наказала знайти роботу, а не мріяти про кіно.
І саме тоді подзвонила Марійка. Запропонувала остаточно вирішити питання з квартирою й оформити розлучення. І ось він тут.
Він підготувався: внутрішньо відрепетирував страждальницький погляд, слова каяття, скупу сльозу.
Натиснув дзвінок.
— Привіт. Заходь, — відчинила Марійка. Вона виглядала… прекрасно. Або він просто сумував.
Він увійшов на кухню, як господар. І осторопів.
Біля плити стояв напівголий чоловік у спортивках і смажив м’ясо. На сковорідці — шипіння, на столі — стопка купюр.
— Ти хто? — приглушеним голосом запитав Леон.
— Сашко, — відповів чСашко повернувся до нього, посміхнувся і сказав: “Ти вже поїв обіцянок, а ми ще тільки починаємо вечерю.”
