– Я – не доглядальниця.
– Оленко, в мене для тебе не найкращі новини, – Олексій поклав ложку на тарілку, опустив погляд. – З мамою зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона тепер сама не справляється. Потрібен постійний догляд.
– Я цього й боялася… – Ольга зітхнула, витираючи руки рушником. – А ти з Богданом говорив? Напевно, доведеться шукати доглядальницю. Ми самі не потягнемо.
– Говорив. І ми вирішили: доглядальниця – дорого. Та й страшно пускати в дім чужу людину. Краще, якщо доглядатиме хтось із рідних.
– “Ми вирішили”? – насторожилася Ольга. – Ви з братом уже все обговорили?
– Так. І дійшли висновку: ти – найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужих – ні. До того ж ти вдома, можеш звільнитися й доглядати за нею.
У грудях Ольги все обірвалося. Вона працювала бухгалтеркою, до пенсії залишалося ще три роки. Кидати роботу? Втратити стаж і виплати?
– Лесь, мені треба подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не найкраще. Та й… ви з Богданом навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
– Олю, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю хату. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Богданом допомагатимемо, ти не залишишся одна.
Вона знала – допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А по факту – все ляже на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку – місяць, “на догляд за родичем”. І чітко поставила умову:
– Лише місяць. Потім обговорюємо питання знову. Безстроково я не підписуюся.
– Домовилися. А поки переведемо маму до нас – буде зручніше. Не мотатися ж туди-сюди.
Наступного ранку Ганна Степанівна, мати Олексія, з’явилася на порозі їхньої двокімнатної квартири у Броварах. Змарніла, пересувалася з труднощами. Принесли крісло, постелили покривало, розклали ліки, занесли миски, подушки, ковдри. В хаті повис запах хлорки й старості.
Олексій одразу ж почав командувати:
– Підклади їй валик під спину. Борщ охолонув, підігрій. І слідкуй, щоб усі ліки прийняла – тепер ти за це відповідаєш!
Ольга мовчала, робила все. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, ніби навмисне, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала таблетки, то скаржилася на шум.
Через пару днів нагрянув Богдан із дружиною – Марічкою. Вони, не знімаючи курток, пройшлися по хаті, ніби по музею. Оглядали все, коментували вголос: “Тут мамі дихатимете важко”, “Тут протяг”. Ольга стояла в кутку, мов тінь.
– Мамо, як тобі тут? Тебе Оля не ображає? – запитав Богдан.
– Сину, та хто ж за старою бабою доглядатиме? – заплакала Ганна Степанівна. – Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні голубців, ні уваги. Все робить через силу…
Ольга не витримала.
– Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети й борщ. Нащо стільки їжі одразу?
– Олю, – встряла Марічка, – як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти повинна годувати її, як дитину. Чи тобі важко?
– Марічко, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій – тоді й поговоримо. Коли ваша черга настане – робіть, як вважаєте за потрібне.
– Але в мене робота! Я не можу. І… я не вмію! – зразу ж знервувалась Марічка, її пихатість розвіялася.
Вони пішли, як і прийшли – без пропозиції допомоги.
А Олексій, попри обіцянки, все частіше уникав участі:
– Олю, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, стомився. Та й взагалі, це ж традиція – щоб невістка доглядала за свекрухою. І ніхто не скаржився.
Ольга мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
Через три тижні Олексій повернувся з “новинами”:
– Ми з Богданом усе вирішили. Мама складе на тебе заповіт на хату. А ти звільняєшся й доглядатимеш за нею постійно. Це буде справедливо.
– Що?! – Ольга поблідла. – Ти серйозно вважаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна хата ціною здоров’я! Не потрібні роки догляду замість спадщини!
– Подумай про сина! Ми ж могли б продати хату, поділити, і Денисові щось дісталося б.
– Через десять років. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто повинна себе стерти?
Олексій мовчав. Вид у нього був ображений.
– Мені байдужа ця хата, Лесю. Я хочу жити. Ходити на роботу, пити каву зранку, читати книжки, а не бігати з мисками. У тебе є брат – нехай хоч раз візьме відповідальність. Або знайдіть доглядальницю!
– Гроші! Все упирається в гроші! А твоя зарплатня – дріб’язок. Буде вигідніше вдома!
– Ні! Моє рішення остаточне! – Ольга подивилася чоловікові в очі. – Робіть, що хочете. Але я доглядати за Ганною Степанівною більше не буду.
Через тиждень Ольга зібрала реОльга взяла валізу, закрила двері та нарешті зітхнула вільно.
