**Щоденник, 15 жовтня**
— Оленко, в мене для тебе не найприємніші новини, — Олег поклав ложку на тарілку, опустив очі. — З мамою зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона сама не справляється. Потрібен постійний догляд.
— Я цього й боялася… — Оксана зітхнула, витираючи руки рушником. — А ти з Русланом говорив? Мабуть, треба шукати доглядалку. Ми самі не потягнемо.
— Говорив. І ми вирішили: доглядалка — дорого. Та й страшно пускати чужу в дім. Краще, якщо доглядатиме хтось із родичів.
— “Ми вирішили”? — насторожилася Оксана. — Ви з братом вже все обговорили?
— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужих — ні. До того ж, ти ж вдома, можеш звільнитися і понаглядати за нею.
У грудях у Оксани все обірвалося. Вона працювала бухгалтеркою, до пенсії лишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?
— Олежу, мені потрібно подумати. Я не залізна. Здоров’я теж не найкраще. Та й… ви з Русланом навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.
— Оксанко, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю квартиру. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Русланом допомагатимемо, ти не залишишся одна.
Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А по факту — усе ляже на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, “через догляд за родичем”. І чітко поставила умову:
— Лише місяць. Потім вирішуємо питання наново. Безстроково я не підписуюся.
— Домовилися. А поки перевеземо маму до нас — буде зручніше. Не їздити ж туди-сюди.
Наступного ранку Ганна Іванівна, мати Олега, з’явилася на порозі їхньої двокімнатної квартири у Білій Церкві. Змарніла, рухалася з труднощами. Принесли візок, постелили ковдру, розклали ліки, занесли миски, подушки, пледи. У хаті повис запах хлорки й старості.
Олег одразу почав командувати:
— Підкладіть їй валик під спину. Суп охолонув, розігрій. І дивись, щоб усі ліки випила — тепер ти за це відповідаєш!
Оксана мовчала, все робила. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, ніби спеціально, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на шум.
Через кілька днів нагрянув Руслан із дружиною — Марією. Ті, не знімаючи курток, пройшлися по хаті, як музеєм. Оглянули все, коментували вголос: “Тут мама не зможе дихати”, “Тут протяг”. Оксана стояла в кутку, як тінь.
— Мамо, як тут? Тебе Оксана не ображає? — запитав Руслан.
— Сину, та хто ж за старою бабою доглядати захоче? — заплакала Ганна Іванівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ані голубців, ані уваги. Все робить через силу…
Оксана не витримала.
— Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети й суп. Навіщо одразу стільки їжі?
— Оксано, — встряла Марія, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ви маєте годувати її, як дитину. Чи вам складно?
— Маріє, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли ваша черга настане — робіть, як вважаєте за потрібне.
— А у мене робота! Я не можу. І… я не вмію! — зразу зніяковіла Марія, її пиха зникла.
Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.
А Олег, попри обіцянки, все частіше уникав участі:
— Оксанко, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, втомився. До того ж, це ж традиція — невістки доглядають за свекрухами. І ніхто не скаржився.
Оксана мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
Через три тижні Олег повернувся з “новинами”:
— Ми з Русланом усе вирішили. Мама напише на тебе заповіт на квартиру. А ти звільняєшся й доглядаєш за нею постійно. Це буде справедливо.
— Що?! — Оксана поблідла. — Ти серйозно вважаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна квартира ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!
— Подумай про сина! Ми ж могли б продати квартиру, поділити, й Іванові щось дісталося б.
— Через десять років, може. Або п’ятнадцять. А я? Я просто маю себе стерти?
Олег мовчав. Вид був ображений.
— Мені байдужа ця квартира, Олежу. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву вранці, читати книжки, а не бігати з мисками. У тебе є брат — нехай хоча б раз візьме відповідальність. Або найміть доглядалку!
— Гроші! Усе це — гроші! А твоя зарплата — копійки. Вдома буде вигідніше!
— Ні! Моє рішення остаточне! — Оксана подивилася чоловікові в очі. — Робіть що хочете. Але я доглядати за Ганною Іванівною більше не буду.
Через тиждень Оксана зібрала речі. Тихо, без скандаОксана закрила за собою двері, глибоко зітхнула і вперше за довгі роки відчула, що тепер саме вибирає свій шлях.
