Коли наш Петро привів Олену вперше до нас додому, ми з чоловіком одразу прийняли її, як доньку. Річ в тім, що наша невістка знає, як знайти спільну мову з людьми – там посміхнеться, там комплімент зробить.
«Мамо, – якось каже вона мені, – у ваших вареників тісто таке м’якеньке – я такого в житті не коштувала! Ви просто зобов’язані мені розповісти свій секрет. Й взагалі, всі ваші секрети, адже кращої господині я ще не бачила, а мені потрібно ще навчатись і навчатись, що хоч трохи наблизиться до вашого рівня й гідно годувати Петра.»
Звичайно, мене як і будь-яку свекруху, така промова підкупила.
Спочатку наше спільне проживання з молодою парою було доволі мирним. Невістка намагалась мені в усьому допомагати, не робити на перекір, питати поради. Та з часом я почала вбачати у її відкритості на наївності краплинки хитрості.
– Мамо, може ви борщ за мене доварите? – Запитала якось Олена. – А то я почала, але бачу, що не виходить, от думаю краще не вдаватиму великого гордого кулінара й попрошу допомоги в людини, яка навіть з моєї недолугої спроби щось приготувати зробить шедевр.
– Звичайно, Оленко, – відповіла я, – тут треба просто вогонь збільшити, бо у тебе бульйон не закипає і…
Але мене вже нікому було слухати. Олена, скинувши на мене свій обов’язок, вже сиділа в кімнаті й дивилась телевізор. А ввечері щаслива зустрічала мого сина.
– Петрику, йди борщу поїж, якого я зварила… – Але побачивши мій суворий погляд, додала, – тобто ми з мамою.
З того моменту я почала помічати все більше й більше таких моментів. Вдаючи з себе безруку господиню, Олена досягала того, щоб я зробила все замість неї, а вона в цей час могла дивитись серіали або йшла по своїх справах.
«В мене тут підлогу помити без розводів не виходить, може ви, мамо, допоможете?», «Ой, я не вмію смажити млинці, давайте краще ви, аби я продукти не переводила.», «Я, мамо, за дріжджами не піду в магазин, а то ще щось наплутаю, краще ви.»
Невістка говорила таким влесливим тоном, що відмовити їй було абсолютно нереально. Тому я й звикла до того, що все змушена робити замість неї, адже в неї, бачте, не вийде.
Олена цілими днями сиділа вдома, поки Петро був на роботі. Коли я запитала в неї, чому вона не працює, невістка відповіла, що боїться, аби нічого на роботі не переплутати, адже вона дуже розсіяна й не може сконцентруватись – куди їй працювати.
Мене така позиція обурила, адже яка користь моєму синові з дружини, яка не хоче ні працювати, ні займатись домашніми справами – їй цікаво весь час відпочивати. Я все накипіле висловила невістці.
Олена дуже образилась на мої слова й цілий день не виходила з кімнати. Коли пізно ввечері додому повернувся син, якого я змушена була нагодувати вечерею, бо Олена знову нічого не зварила, діти прийшли до нас з чоловіком й висловили пропозицію.
– Якщо вам так тяжко зі мною жити, – ображено почала Олена, – то ми готові переїхати. Але платити чужій людині за оренду квартири ми не хочемо, адже це нераціональне використання грошей.
«Бач, як заговорила», – подумала я про себе, а невістка продовжила:
– Тому ми хочемо взяти квартиру в кредит.
– Але ж Петро працює не офіційно, а ти взагалі безробітна – хто вам той кредит дасть?! – Запитав мій чоловік.
– От ми й хочемо, щоб ви, тату, – Олена звернулась до мого чоловіка, – взяли на його себе. Петро буде виплачувати, адже зарплата в нього непогана, тільки неофіційна. А ви працюєте офіційно й можете оформити кредит на себе.
Ми з чоловіком переглянулись. Щось нам ця ідея не дуже подобається. Син теж не в захваті – видно, що це вигадка Олени. Невістка після нашої розмови зранку дуже змінилась – стала холодна й відчужена. Я не знаю, чи це мої слова так її образили, чи вона щось задумала. Та, в будь-якому випадку, щодо кредиту ми одразу погоджуватись не будемо, адже хтозна, як воно потім нам обернеться.
