Я — не сиделка
“Оленко, у мене для тебе не найкращі новини,” — Олексій поклав ложку на тарілку, опустивши очі. — “З мамою зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона тепер сама не справляється. Потрібен постійний догляд.”
“Я цього й боялась…” — Ольга зітхнула, витираючи руки рушником. — “А ти з Тарасом говорив? Треба буде, мабуть, шукати сиделку. Ми самі ж не потягнемо.”
“Говорив. І ми вирішили: сиделка — дорого. Та й лячно чужину в будинок пускати. Краще, якщо доглядатиме хтось із рідних.”
“Ми вирішили?” — Ольга насторожилася. — “Ви з братом уже все обговорили?”
“Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужа — ні. До того ж, ти ж вдома, можеш звільнитися і пісмотріти за нею.”
У грудях Ольги все перевернулося. Вона працювала бухгалтеркою, до пенсії залишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?
“Леш, мені потрібно подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не найкраще. Та й… ви з Тарасом навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.”
“Олю, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю квартиру. Вона все для нас зробила, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Тарасом допомагатимемо, ти не залишишся одна.”
Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А по факту — все впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, “на догляд за родичем”. І чітко поставила умову:
“Лише місяць. Потім вирішуємо питання знову. Безстроково я не підписуюся.”
“Домовилися. А поки перевеземо маму до нас — буде зручніше. Не мотатися ж туди-сюди.”
Наступного ранку Валентина Аркадіївна, мати Олексія, з’явилася на порозі їхньої двокімнатки у київському районі Оболонь. Похуділа, рухалася з труднощами. Принесли візок, постелили ковдру, розклали ліки, занесли миски, подушки, пледы. У квартирі повис запах хлорки та старості.
Олексій одразу почав командувати:
“Підклади їй валик під спину. Борщ охолов, підігрій. І дивися, щоб вона всі ліки випила — ти тепер за це відповідаєш!”
Ольга мовчала, все робила. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, ніби навмисно, почала влаштовувати дрібні пастки: то розливала узвар, то ховала таблетки, то скаржилася на шум.
Через кілька днів нагрянув Тарас із дружиною — Марією. Вони, не знімаючи пальт, пройшлися квартирою, як музеєм. Оглядали все, коментували вголос: “Тут мама дихати не зможе”, “Тут протяг”. Ольга стояла в кутку, як тінь.
“Мамо, як тобі тут? Тебе Оля не ображає?” — запитав Тарас.
“Сину, а хто ж за старою бабою доглядати захоче?” — заплакала Валентина Аркадіївна. — “Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні голубців, ні уваги. Усе робить через силу…”
Ольга не витримала.
“Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети та борщ. Нащо стільки їжі одразу?”
“Олю,” — встряла Марія, — “як можна не готувати кожен день? Це ж літня людина! Ти повинна годувати її, як дитину. Чи тобі важко?”
“Маріє, я готую, пралю, прибираю, мию… Спробуй самі — тоді поговоримо. Коли ваша черга настане — робіть, як вважаєте за потрібне.”
“А в мене робота! Не можу. Та й… я не вмію!” — зразу розгубилася Марія, її пиха зникла.
Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.
А Олексій, попри обіцянки, все більше уникав участі:
“Олю, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, втомився. До того ж, це ж традиція — невістки доглядають за свекрухами. І ніхто не скаржився.”
Ольга мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.
Через три тижні Олексій повернувся з “новинами”:
“Ми з Тарасом все вирішили. Мама складе на тебе заповіт на квартиру. А ти звільняєшся і доглядаєш за нею постійно. Це буде чесно.”
“Що?!” — Ольга поблідла. — “Ти серйозно вважаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна квартира ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!”
“Подумай про сина! Ми ж могли б продати квартиру, поділити, і Андрійкові щось дісталося б.”
“Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто маю себе стерти?”
Олексій мовчав. Вигляд у нього був ображений.
“Мені байдужа квартира, Лешу. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву вранці, читати книжки, а не бігати з мисками. У тебе є брат — нехай хоча б раз візьме відповідальність. Або найміть сиделку!”
“Гроші! Це все гроші! А твоя зарплата — дрібниці. Вдома буде вигідніше!”
“Ні! Моє рішення остаточне!” — Ольга подивилася чоловікові в очі. — “Робіть що хочете. Але я доглядати за Валентиною Аркадіївною більше не буду.”
Через тиждень Ольга зібрала речі. Тихо,Ольга вийшла з дому і вперше за багато років глибоко вдихнула свіже повітря, усміхнувшись тому, що тепер життя належить тільки їй.
