«Непотрібний» батько
Скільки себе пам’ятаю, у нас із мамою було одне й те саме. Вранці вона йшла на роботу — підмітала вулиці нашого району у Чернігові. До обіду поверталася з пляшкою горілки. Вже о восьмій вечора вона спала — втомлена, п’яна, хропучи за зачиненими дверима своєї кімнати.
Добре, що кімнати у нас були окремі. Я могла хоч якось робити уроки у тиші.
Були дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли пироги, сміялися. Я обожнювала такі моменти. Мені здавалося: якщо я буду старатися, бути хорошою, то й мама захоче, щоб таких днів було більше. Але наставав ранок, і все починалося знову — знов горілка, тиша, порожні очі.
Коли мені було три роки, все було інакше. Мама працювала у продуктовому, а тато — водієм на рейсовому автобусі. Пам’ятаю літо: ми втрьох йшли парком, спека стояла така, що асфальт плавився, і тато купив нам морозиво. Його кулька впала — і тут же її злизала велика шерстиста собака. Ми сміялися до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.
А потім все обірвалося. У наш дім прийшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув у ДТП. У автобуса відмовили гальма, і він, щоб врятувати пасажирів, вивів машину в кювет, підставивши себе під удар.
Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло у режим виживання.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Тарас. Красивий, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім змарноване. Потім виявилося: у нього просто не було де жити.
Але його поява подіяла на маму як чарівна паличка — вона майже кинула пити, готувала, посміхалася. Турботи від нього не було, але він хоч не пив і не бив нас. На тому дякуй.
За півроку мама сказала мені, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, вона переклала на мене. Я пам’ятаю, як раділа. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Я мріяла, як буду возити коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — буде дівчинка.
Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Тарас тоді ніби теж зрадів. Сказав, що «завжди хотів дитину».
Але через кілька тижнів він почав змінюватися. Став мовчазним, похмурим. Грошей на продукти залишав все менше, додому повертався пізно. Мама ширяла в хмарах і нічого не помічала. А мені було страшно.
Настав вечір, коли маму забрали до пологового. Минуло дві години, і дядько Тарас почав дзвонити до лікарні.
— Алло, скажіть, Шевченко вже народила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя змінилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.
— Що з мамою? — я вчепилася в його рукав. — Говори!
Він подивився на мене з якоюсь дивною байдужістю і промовив:
— Оля народила каліку. Хлопчик недоразвитий. Мені таке не потрібно. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не жебрачка-пиячка, а нормальна, з квартирою, з грішми. Без «непотрібних» немовлят. Передай своїй мамаші, щоб на мене не розраховувала.
Він підвівся і спокійно почав збирати речі. А я стояла й дивилася, як руйнується наше життя.
— Ти… ти ж покидьок! — вирвалося в мене. — Це твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Ти не можеш нас просто кинути!
Він усміхнувся. Поглянув на мене якось бридко:
— А ти гарна, коли злишся. Тільки ще мала…
Я відскочила і, тремтячи від страху, захлопнула за собою двері в кімнату. Через годину грюкнули вхідні. Він пішов.
Це була найчорніша ніч у моєму житті. Я плакала в подушку, уявляючи, як мама дізнається про зраду. Я звинувачувала себе — це я переконала її залишити дитину.
Минули роки. Дев’ять довгих років. Я виросла, вийшла заміж. Моя дворічна донька Софійка гралася у вітальні. А Мар’яночка — та сама сестричка — підросла, стала розумною, світлою дівчинкою. Ми жили в любові й теплі.
Того недільного ранку у двері подзвонили. Софійка й Мар’яночка наперебіж кинулися відчиняти. Я хотіла крикнути: «Запитайте, хто там!» — але не встигла.
На порозі стояв неголений, згорблений чоловік у обвислій куртці.
— Оля вдома? — прохрипів він.
Я вдивилася і ледве впізнала — дядько Тарас. Тільки тепер — старий, знедолений, нікому не потрібний.
— Я подумав… Це ж мій син. Я… вирішив, що треба повернутися. Все ж таки батько… де Оля? Знов п’є?
Я дивилася на нього з холодним спокоєм.
— Олі тут немає. І сина у вас немає. Тоді в пологовому вам помилково сказали про іншу жінку — Шевченко. А мама народила дівчинку. Здорову. Красиву. Ось, до речі, Мар’яночка. — Я глянула на сестру. — Ну що, Мар’ян, потрібен тобі такий— Ні, — просто відповіла вона, закриваючи двері перед його обличчям.
