Ще з малих літ у нас з матір’ю було все, як заведено: ранком вона йшла на роботу — підмітала вулиці нашого кварталу в Умані. До обіду поверталася з пластиковою пляшкою горілки. Вже до восьмої вечора спала — втомлена, п’яна, хропучи за зачиненими дверима своєї кімнати.
Добре, що кімнати були окремі. Я могла хоч якось робити уроки в тиші.
Бували дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли пироги, сміялися. Я обожнювала такі моменти. Здавалося: якщо я буду старатися, бути хорошою, то й мама захоче, щоб таких днів було більше. Але наставав ранок — і знову горілка, тиша, порожні очі.
Коли мені було три роки, усе було інакше. Мама працювала в магазині, а тато — водієм маршрутки. Пам’ятаю літо: ми втрьох йшли парком, спека така, що асфальт плавився, а тато купив нам морозиво. Його кулька раптом впала — і ту ж мить її злизав великий пухнастий пес. Ми сміялися до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.
А потім усе обірвалося. До нас зайшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув у аварії. У маршрутці відмовили гальма, і він, рятуючи пасажирів, вивів машину в кювет, підставивши себе під удар.
Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло в режим виживання.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Тарас. Гарний, тверезий. Не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім змарноване. Потім виявилося: у нього просто не було де жити.
Але його поява подіяла на маму, як чаківництво — вона майже кинула пити, готувала, посміхалася. Турботи від нього було мало, але хоч не пив і не бив нас. На тому спасибі.
За півроку мама сказала мені, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, вона поклала на мене. Пам’ятаю, як раділа. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду возити коляску, як в мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — буде дівчинка.
Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Тарас тоді, здавалося, теж зрадів. Сказав, що «завжди хотів дитину».
Але через пару тижнів він почав змінюватися. Став мовчазним, похмурим. Грошей на продукти залишав все менше, додому повертався пізно. Мама ширяла в хмарах і нічого не помічала. А мені було страшно.
Настав вечір, коли маму забрали до пологового. Пройшло дві години, і дядько Тарас почав дзвонити в лікарню.
— Алло, скажіть, Іванченко вже народила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом перервався, обличчя спотворилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.
— Що з мамою? — я вчепилася в його рукав. — Говори!
Він подивився на мене з якоюсь дивною байдужістю і прошипів:
— Галя народила каліку. Хлопчик недорозвинений. Мені таке не треба. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не жебрачка-пиячка, а нормальна, з квартирою, з грішми. Без «бракованих» немовлят. Передай своїй мамаші, щоб на мене не розраховувала.
Він підвівся і спокійно почав збирати речі. А я стояла й дивилася, як руйнується наше життя.
— Ти… ти ж підлюка! — вирвалося в мене. — Це твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Ти не можеш нас так кинути!
Він усміхнувся. Поглянув на мене бридко:
— А ти гарна, коли злишся. Тільки ще мала…
Я відскочила і, тремтячи від страху, зачинила за собою двері в кімнату. Через годину хлопнули вхідні. Він пішов.
Це була найчорніша ніч у моєму житті. Я ридала в подушку, уявляючи, як мама дізнається про зраду. Звинувачувала себе — це я переконала її залишити дитину.
Минали роки. Дев’ять довгих років. Я виросла, вийшла заміж. Моя дворічна Даринка грала у вітальні. А Мар’яночка — та сама сестричка — підросла, стала розумною, світлою дівчинкою. Ми жили в любові й теплі.
Того недільного ранку в двері подзвонили. Даринка і Мар’яночка кинулися відчиняти. Я хотіла крикнути: «Запитайте, хто там!» — але не встигла.
На порозі стояв неголений, згорблений чоловік у потертій куртці.
— Галя вдома? — прохрипів він.
Я вдивилася і ледве впізнала — дядько Тарас. Тільки тепер — старий, знущений, нікому не потрібний.
— Я подумав… Це ж мій син. Я… вирішив, що треба повернутися. Все ж тато… де Галя? Знову п’є?
Я дивилася на нього з холодним спокоєм.
— Галі тут немає. І сина у вас немає. Тоді в пологовому вам помилково сказали про іншу жінку — Іванченко. А мама народила дівчинку. Здорову. Гарну. Ось, до речі, Мар’яночка. — Я глянула на сестру. — Ну що, Мар’ян, потрібен тобі такий «тато»?
Мар’яна здригнула плечима, немов від холоду. І спокійно відповіла:
— У мене вже є тато. Тато Вітя. НайдобВін ще раз зірвався, хотів щось вигукнути, але двері вже зачинилися перед його носом — назавжди.
