**СВИЧА НА ВІТРУ**
Оксана Миколаївна зняла латексні рукавички та захисну маску, кинула їх у металевий таз і, втомлена до неможливості, вийшла з операційної. Це була одна з тих операцій, де на кону — саме життя. Пацієнт, Юрій Михайлович Вороненко, літній чоловік із хворим серцем, ледве витримав наркоз.
Тепер лишалося чекати…
Ніч Оксана не спала. Лежала на вузькому ліжку в ординаторській, дивлячись у стелю. Біла, потріскана штукатурка ніби затягувала її в себе, нагадуючи про минуле, яке вона давно сховала глибоко всередині. Здавалося, що ці тріщини — продовження того, що залишилося далеко позаду — маленької засніженої села Залісся під Житомиром, де колись починалося її доросле життя.
Оксана заплющила очі, і час пішов назад. Їй знову дев’ятнадцять, вона стоїть біля напівзруйнованої церкви — старої, дерев’яної, з чорною кіптюкою на стінах і дзвоном, що мовчки завис у прорізі.
Тоді, після інституту, її направили в глушину. Там вона вперше дізналася, що таке жити серед тиші, лютого морозу та байдужості.
У ту церкву вона якось зайшла просто так. Всередині пахло пилом, холодом і воском. Вона поставила свічку, сподіваючись хоч тут відчути тепло.
— Щось у вас на душі нелегко, сестричко? — почула вона голос за спиною.
Перед нею стояв молодий священик — отець Іван.
— Просто зайшла, — відповіла вона з натягнутою усмішкою.
З того дня приходила частіше. Розмови з ним були довгими й тихими. Він здавався їй близьким — розумним, чуйним. Наче він знав, як влаштована її душа.
Якось вона прошепотіла:
— Сьогодні день народження батька. Він був військовим. Загинув у 1919-му, під Києвом…
Вона й не підозрювала, що це стане роковою помилкою.
Тієї ночі двері її хати затряслися від ударів. Оксана накинула халат, відчинила — і все скінчилося.
Обшук, лайка, крики. Отець Іван виявився донощиком. Він здав її за «антирадянські» розмови.
У СІЗО її били не одразу. Спочатку був допит. Слідчий був невисоким, лисивеньким, із втомленим поглядом.
— Сідай. Я — Борис Васильович Лещенко. Не бійся, — тихо сказав він. — Не всі тут звірі. Хоча часи такі — людина, як свічка на вітрі. Найменший порив — і немає її…
Він не бив. Дивився з жалем.
— Я не зможу тебе витягнути, Оксанко. Але й у табір не дам відправити. Спробую дати поселення. І молись, щоб більше ніхто не зацікавився твоєю справою.
Так вона опинилася в Заліссі.
Туди вела одна дорога — засніжена, пряма, як стріла. Зима стояла люта.
Спочатку її ніхто не хотів приймати — поселенців оминали. Вона стукала в кожні двері, і що заходила, чула «Ні!» або взагалі — мовчання.
— Людей зустрінеш і на Житомирщині, — згадувала вона слова Лещенка.
Двері відчинила лише одна — Марія, молода вдова.
— Заходь. Тільки поводься тихо.
Так Оксана залишилася в неї. Працювала в городських справах, лікувала селян, доглядала за дітьми та худобою. Люди поступово почали довіряти.
Минуло два роки. Кожні два тижні вона відмічалася в райуправах. Начальник райкому, Іван Петрович Коваль, приймав її без слів, байдуже ставлячи підпис у журналі.
На третьому році все змінилося.
Був вечір. Завірюха.
Біля хати Марії зупинилися сані. Увірвався Коваль, увесь у снігу.
— У мене донька помирає. Допоможи.
Оксана зібрала речі. Вони примчали до його хати.
На ліжку лежала дівчинка років семи. Сіре обличчя, запалі щоки, ледве чутне дихання. У кутку нудьгувала лікарка з райлікарні.
— Дифтерія, — кинула вона.
— Скальпель є?
— Привезуть. Годин за п’ять.
— За п’ять годин буде пізно, — різко сказала Оксана. — Мені потрібен ніж, свічка та спирт.
Коваль метушився, ніби навіжений, приносив усе. Оксана обробила ніж, ввела його в горло дитини — нарив лопнув.
Все обличчя залило гноєм і кров’ю. Мати кинулася на неї — била по обличчю, вила. Коваль відтягнув дружину.
Ніч Оксана провела біля ліжка дівчинки. Вранці Настунька задихалася. За добу — вже гралася.
Перед від’їздом мати підійшла до Оксани.
— Пробач. Я думала, ти… а ти врятувала її. Візьми, — вона простягнула торбу з їжею, пледами та вишитими наволочками.
Коваль приїжджав ще не раз. Привозив продукти. Підписів у журналі більше не вимагав. Виявилося, він не такий уже й сухий — просто життя зробило його жорстким.
За півтора року Оксана повернулася до міста. Захистила кандидатську, вийшла заміж, народила двох.
Минуло багато років.
Якось, гуляючи містом, вона опинилася біля тієї самої церкви. Все змінилося: чистота,Вона поставила свічку за всіх, кого любила, і раптом усміхнулася — адже той самий вітер, що колись гасив надії, тепер лиш роздував полум’я.
