Один із тих днів, коли не болить — але ноїть
На зупинці біля старого центрального ринку в Черкасах стояла жінка. Вона курила, прикриваючи вогонь від різкого вітру долонею, а другою рукою щільно притискала до себе сіру тканинну сумку. Знизу та важко провисала — ніби була набита не речами, а важкими турботами. Жінка стояла на самому краю тротуару, немов охороняла цей метр землі — єдиний стабільний шматок у хиткому, розмитому світі.
Її звали Оксана. Їй було сорок вісім. На вигляд — молодша. Стройне обличчя з виразними вилицями, волосся — у недбало скручений вузол, очі — світлі, але з синюватим кільцем під нижніми повіками, тим, що з’являється не через недосипання, а через постійну відсутність — уваги, тепла, дива.
Всередині вона не була розбита чи зламана, просто — втомлена. Втомлена від метушливих однакових днів, від тріскотіння будильника, від порожніх фраз «нормально», «все як завжди», якими вона ховала справжній стан. Втомлена від того, що кожен вечір закінчувався однаково — без звуку, без запитань, без плеча поруч. Втомлена від того, що кожен день треба знову збирати себе по шматочках, просто щоб пройти крізь нього.
Прокинулася о сьомій. Будинок затріщав половицями — син, Богдан, збирався до коледжу. Він кинув недбале «привіт» і вийшов, навіть не заглянувши на кухню. Вона ще хвилину лежала, дивлячись у потріскану стелю, потім підвелася.
Біля дзеркала — обличчя. Ні гніву, ні радості, навіть дратування. Просто обличчя. Випила каву стоячи, спершись на стіл, натягнула куртку, схопила сумку і вийшла. День не починався — він просто продовжував попередній.
Сьогодні треба було поїхати до обласного центру — забрати довідку, заскочити до невролога і, якщо пощастить, купити синові нову куртку. Тротуар був слизьким і мокрим. Люди поспішали, вона йшла повз, притискаючи сумку до тіла, ніби це — її єдиний щит. По дорозі купила два пиріжки з картоплею. Один з’їла, другий завернула у серветку — для бездомного, що завжди сидів біля підземного переходу. Сьогодні його не було. Пиріжок вона залишила на лавці. Просто так. Раптом хтось голодний.
У лікаря була черга — чотири літні жінки жваво обговорювали тиск, город і, звичайно, крихітний кабінет, у якому «бідний лікар зовсім задихається». Оксана сиділа біля стіни, передивлялася новини. Вибухи, смерті, чиїсь чужі трагедії, чужі блискучі посмішки. Життя, далекі від її. Закрила телефон. Не тому, що набридло — просто стало байдуже.
Невролог щось говорив про «вегетативні розлади» і «потребу у відпочинку». Вона кивала, удаючи, що слухає. А в голові крутилася лише одна думка: де знайти місце, де можна просто лягти і не думати. Не бути сильною, не посміхатися, не триматися. Просто зникнути хоча б на добу.
На вулиці стало відчутно холодніше. Вітер пробирався під комір. Оксана купила стакан кави, ковтала його маленькими ковтками, як останню частку тепла. Сіла у сквері на лавку. Сумка притиснута до стегна, дихання — у шарф.
Поруч сів чоловік. На вигляд — трохи за п’ятдесят. Зморшки біля очей, втомлені плечі. Не дивлячись на неї, тихо промовив:
— Холодно. А додому все одно не хочеться.
Вона навіть не здивувалася. Ніби він озвучив її думки. Вони поговорили. Про роботу. Про їжу. Про те, як дивно вивернулося життя. Він — охоронець у нічному маркеті, дружина поїхала до доньки і, схоже, вже не повернеться. Листи пише все рідше. Він навіть не розкриває їх.
Вона — працює на пошті. З нею живе мати, що все частіше забуває імена, дати, навіть власне відображення. Вночі встає, шукає покійного батька. Вже п’ять років, як його немає. Вони говорили спокійно, майже буденно, ніби не про біль, а про погоду.
Мовчали. ПиВони сиділи в тиші, і ця тиша була найщирішою розмовою у їхньому житті.
