Ще влітку ця лавка у сквері на Оболоні була гучною: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми та ігри. Восени сюди заходили робітники у брудних помаранчевих жилетках — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А тепер — лютий. Сірий, льодяний, німий. На лавці — нікого. Тільки Оксана. Загорнута в шарф, наче в кокон, схована від усього світу.
Вітер зривав з дерев останні замерзлі листки, свистів у вухах, пробирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Ніби там, під шарами солі та криги, була відповідь. Сенс. Або хоча б пауза.
Поряд на лавці — пакет. Від йогурту. Сніданок, проковтнутий на автоматі, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря залишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілося. Повертатися додому — тим більше. Їй взагалі нікуди було йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не торкався. Не питав. Не дивився.
Учора у поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною байдужістю. Медсестра шелестіла паперами. А Оксана сиділа, кивала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе в середині життя. Тільки зовні. Ніби була по той бік скла: бачить, але доторкнутися не може.
Кожного ранку прокидалася з грудком у горлі та бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою у натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не питав: «Де ти була?», «Чому не подзвонила?», «Чого ти така тиха?»
Дома — син-підліток. Розмови вкладалися у два слова: «Поїв?» — «Ага». Чоловік — майже мовчить. Мовчить так, що між ними немов стіна виросла. Сіра, глуха, непрохідна. Навіть погляд не прослизне. Вони не сварилися. Просто — перестали. Ніби кохання видихлося, і на його місці залишилася порожнеча.
Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Ніби плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. У голос. До хрипоти. До болю.
Поряд хтось сів на лавку. Дідусь. Не запитав. Просто присіп. М’ята пуховина, в’язана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавички після зими. Він розгорнув її, буркнувши, ніби боровся з вітром. Прочистив горло:
— Протяг сьогодні. До кісток.
Оксана ледве кивнула. Не дивлячись. Вітер справді був льодяним — але справа була не в ньому.
Минуло ще кілька хвилин.
— А ви чого така… — він зробив паузу, — немов не звідси?
Вона усміхнулася. Вперше за два дні.
— Я… звідси. Просто ні з ким говорити.
— Ага, — кивнув він. — Знаю. Після дружини теж так було. Навколо є всі, а поруч — нікого. ПотПотім звик — може, до собаки, може, душа висохла, а може, навчився говорити сам із собою.
