**Остання хвилина**
Степан стояв біля вікна своєї квартири у Чернівцях і спостерігав, як школярі поспішають вранішньою вулицею. Одні — у сірих пуховиках, інші — у джинсах, з оголеними щиколотками, не зважаючи на мінус двадцять за вікном. Вітер бив у шибки холодом, але дітлахи, здавалося, були невразливі. Він усміхнувся — майже із заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це занадто пізно, але йти на кухню додавати цукру вже не хотілося. Пальці тремтіли слабко. Вік. Тиск. Або самотність.
На екрані телефону мигав пропущений дзвінок — син. Степан знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почує в трубці: «Ти знову зайнятий, як завжди». А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові — тридцять два, дорослий чоловік. А їхні розмови — ніби переговори на межі скандалу. Сухо. Обережно. Здалеку. Все важливе давно поховане під шаром невисказаного. Він навіть пробував репетивати заздалегідь. Та кожного разу зводилося до нудного: «Як робота?»
Натягнув старе пальто, взяв в’язані рукавиці — теплі, хоч і смішні. Вийшов. Холод вдарив у обличчя, як батіг. Повітря пахло гірким димом і свіжим хлібом — із тієї наметової пекарні біля магазину. Під ногами ковзало — мов усе місто вкрите невидимим льодом. На розі жінка продавала пиріжки — привідкрита будка, із середини валив пар і запах смаженого тіста. Він згадав: колись купував такі ж для Оксани. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишню, кривилася, коли починався сік. Сміялася тоді — щиро. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здавалося, бути з ним.
Тепер вона жила у Львові. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — ніби сухе листя. Ні інтонації, ні тепла. Він завжди чутів у її голосі щось насторожене. Ніби вона хотіла переконатися — він досі там, де його покинула. Або навпаки — сподівалася, що його там уже немає.
Звернув у парк. Тут він жив більше двадцяти років. Район змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові. Лише спогади залишалися на старих місцях. Ось лавка, де він тримав Оксану за руку у дев’яносто восьмому. Ось бордюр, де сів, отримавши звістку про смерть батька. Все тут. Лише людей немає.
На лавці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Кучері розкуйовдені, очі тривожні. Ніби чекала когось, але не певна — чи прийде. Поряд — сумка й плед. Степан майже пройшов повз, але раптом зустрівся з її поглядом. І в ньому було стільки… самотності, що він мимовільно зупинився.
— Вибачте, — тихо промовила вона. — Ви місцевий?
— Так можна сказати, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут когось. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.
Говорила спокійно. Майже без емоцій. Проте голос тріпався.
— Можна я посиджу з вами хвилин п’ять? Мені якось… не по собі. Знаю, дивно.
— Нічого дивного, — сказав Степан і сів поруч. — Інколи поряд просто має бути хтось. Хоч хто.
Мовчали.
Вона загасила цигарку об урну й стиснула долоні між колінами.
— Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що, може, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. На десяту. Зараз — вже одинадцята.
— Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо вірять, що вже все сказали. Інколи зустріч — це форма прощання. Тиха, без слів.
— А ви… коли-небудь чекали когось? — запитала вона.
Степан не відповів одразу. Дивився на дерева в інеї, на беззвучний парк.
— Усе життя, — сказав він. — Спочатку — батька. Потім — жінку. Потім — себе. Інколи чекаєш, не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось, хто скаже: «Я знаю, як тобі важко». А приходить тиша. Або — зовсім інша людина.
Вона не спитала, кого саме він мав на увазі. Він — не пояснив.
Просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.
Потім вона підвелася:
— Дякую.
— За що?
— За те, що були. Просто — були.
Пішла. А він лишився. Поглянув на порожню лавку. Потім дістав телефон.
«Син»
Натиснув.
Той відповів одразу:
— Тату, ти дзвонив?
— Так. Я… хотів запропонувати. Може, у суботу до парку? Просто так. Посидимо. Поговоримо.
Пауза.
— Звісно, — відповів син. — Я давно хотів.
Степан поклав трубку. Повільно підвівся. Дивився, як на сніг лягають сліди. Вдихнув. Видихнув.
І пішов.
Обережно.
Щоб не пройти повз найважливіше.
