Остап стояв біля вікна своєї квартири у Львові, спостерігаючи, як школярі поспішають ранковою вулицею. Одні — у сірих пуховиках, інші — у джинсах, з оголеними щиколотками, попри мінус п’ятнадцять за вікном. Вітер бив у шибки холодом, але дітлахи, здавалося, були невразливі. Він усміхнувся — майже із заздрістю. Ковтнув каву. Гірко. Помітив це надто пізно, але повертатися на кухню вже не хотілося. Пальці тремтіли. Вік. Тиск. Або самотність.
На екрані телефону миготів пропущений дзвінок — син. Остап знав, що треба перезвонити. Якщо не зараз, то ввечері почув би у трубці: «Знову ти зайнятий, як завжди». А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові вже тридцять два, справжній чоловік. А їхні розмови нагадували дипломатичні переговори. Сухо. Обережно. Здалеку. Усе важливе давно поховано під шарами невимовлених образ і нерозкриваних думок. Він навіть пробував репетирувати заздалегідь, що скаже. Та щоразу все зводилося до банального: «Як робота?»
Натягнув старе пальто, взяв в’язані рукавички — теплі, хоч і кумедні. Вийшов. Холод вдарив у обличчя наче батіг. Повітря пахло тліючим вугіллям і свіжим хлібом — із тієї наметової пекарні, яка щоранку розкривалась біля магазину. Ковзько. Наче все місто вкрите невидимим льодом. На розі жінка торгувала паляничками — фургон, привідкрита дверцята, зсередини — пара та запах смаженого тіста. Він згадав: колись купував такі ж для Оксани. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишню, кривилася, коли з начинки починав текти сік. Сміялася тоді — щиро. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здавалося, бути з ним.
Тепер вона жила у Києві. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — ніби суха трава. Жодної інтонації, ні краплини тепла. Він завжди відчував у її словах щось насторожене. Наче вона хотіла перевірити — чи він досі там, де його залишила. Або ж сподівалася, що його там вже немає.
Свернув у парк. Тут він жив більше двадцяти років. Район змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові. Лише спогади лишалися на своїх місцях. Ось лавочка, де він тримав Оксану за руку у дев’яносто сьомому. Ось бордюр, де він сів, отримавши звістку про смерть батька. Усе тут. Лише людей немає.
На лавці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, очі тривожні. Наче чекала когось, але не знала — чи прийде він. Поряд — сумка й плед. Остап майже пройшов повз, та раптом зустрів її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що він мимоволі зупинився.
— Вибачте, — тихо промовила вона. — Ви місцевий?
— Можна сказати й так, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут людину. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.
Вона говорила спокійно. Майже без емоцій. Та голос тремтів.
— Можна я посиджу з вами хвилину? Мені якось не по собі… Знаю, дивно.
— Нічого дивного, — сказав Остап і сів поруч. — Іноли поряд просто має бути хтось. Неважливо хто.
Мовчали.
Вона загасила цигарку об урну й стиснула долоні між колінами.
— Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що може, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. На десяту. Зараз — вже одинадцята.
— Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо впевнені, що вже все сказали. Іноді зустріч — це форма— форма прощання. Безслівна.





