**12 жовтня, вечір**
— Знову затримуєшся? — голос Марка в трубці звучав приглушено, немов доносився здалеку, з берега холодного Дніпра, де вже скупчувалися присмерки.
— Так. До одинадцятої, може, і пізніше. У нас аврал з постачанням, — відповіла Оксана, вмикаючи гучний зв’язок. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, іншою мішала охололу каву. Чашка стояла на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти наче й не живеш у домі, — сказав він після довгої паузи. Без звинувачень, просто констатація. Але в цьому факті відчувалася журба — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися в тиші.
— Ти ж знаєш, як це, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша нависла, важка, як зимове повітря. У ній лунало ехо нерозказаних слів, які обоє відчували, але не наважувалися вимовити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто густою. У ній тонули їхні недосказаності, втома, спроби прикидатися, що все ще тримається.
Додому вона повернулася за північ. Квартира в спальному районі Києва зустріла її пітьмою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Марко завжди залишав її, «щоб ти не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, висвітлюючи самотній шкарпеток — точно його. На кухні лежала записка: «Їжа у мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, наче писав наспіх, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Все було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, перегорнула звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, у якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, умилася, уникаючи свого відображення — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Марком. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй лише так здавалося.
Ранок почався з пробок і зірваного ремінця на туфлях. У маршрутці Оксана опинилася поруч із жінкою років сорока п’яти, яка голосно скаржилася у телефон: «Він знову прийшов під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, попри біль. А Оксана жила поруч із Марком, але ніби в іншому вимірі, де їхні світи ледь торкалися один одного.
В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відриваючись від екрану. Все йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, тиша. Навіть похвала звучала, як наказ.
Оксана пішла до кухні, заварила чай. Дивилася, як пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, ніби розчиняючи щось невидиме. Це було єдиним, що здавалося справжнім у ту мить.
У якийсь момент вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Як автомобіль, що мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Усе гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, крім чергової папки на робочому столі?
Ввечері вони вечеряли разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своїм чередом. Марко дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом запитав:
— Сьогодні не працюватимеш допізна?
— Не повинна, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно сходимо?
Вона кивнула, затримавшись, ніби важачи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обійняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, якщо все почне валитися.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе залишилося цілим. Робота, ми, дім… Усе разом.
— Я знаю, — тихо сказав він. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Так?
Вона мовчала. Просто притислася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, немов це було єдиним, що могло втримати їх разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з перегонами, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це було неважливо. У темряві залу крісла були м’якими, екран — величезним, а їхні руки — переплетеними. І від цього ставало легше дихати.
Потім вони йшли вечірніми вулицями.Вітер розвіював їхні слова, але тепер вони йшли поруч, і цього було достатньо, щоб відчути — не все ще втрачено.
