Минуло вже дев’ять місяців, як Олеся Гнатівна не чула ні слова від сина. Спочатку вона рахувала дні, відмічаючи їх у старому календарі на кухні. Потім перейшла на тижні. А далі й зовсім перестала, бо кожен новий день без вісточки різав сердце, як січневий вітер. Але листовий ящик у під’їзді вона перевіряла ретельно — рано-вранці, коли світанок тільки чіпав вікна, і ввечері, коли тіні заповнювали її невеличку квартиру на околиці Житомира. Листоноша, тітка Марія, вже навіть не зупинялася біля її дверей — просто йшла далі, мовчки, ніби цим могла пом’якшити ту пустоту. Та ящик залишався німим. Знову і знову.
Богдан поїхав до Канади чотири роки тому. За контрактом. Обіцяв, що ненадовго. Що заробить, влаштується, допоможе. Повернеться. Виїжджав із легким чемоданом, усмішкою та очима, повними мрій. Перші місяці писав часто — короткі повідомлення, дзвінки по вечерах. Потім все рідше. А потім — тиша. Ніби хтось за океаном витирав його минуле, викреслюючи з пам’яті дім, вулицю, матір.
Олеся Гнатівна хапалася за виправдання, як за порятунок. Він зайнятий. Вчить мову. Будує нове життя. Вона повторювала це, стоячи біля плити, щоб не закричати від болю, щоб заглушити страх, що син зник назавжди. У пам’яті виринали його дитячі кроки у коридорі, його сміх, коли він увесь у багнюці вбігав з подвір’я й кричав: «Мамо, глянь, що я знайшов!» Тепер її оточувала тиша — важка, як сніг, що засипав їхнє містечко.
Виправдання вичерпалися. Залишилася лише прірва. Холодна, непроглядна, вона ширилася між ними з кожним днем, мов крижана стіна, що відділяє минуле від сьогодення.
У їхньому містечку таких матерів було чимало. Жінки, чиї діти поїхали, залишивши за собою порожні ящики та невимовлені слова. Вони впізнавали одне одного по погляду — живому, але затягнутому тугою. Сусідка Ганя пошепки говорила: «Дякуй Богу, що живий. Бери, що дають, Олесю». Олеся Гнатівна ккyвала, але всередині знала — їй мало знати, що він живий, їй треба чути його голос, його «Мамо, як справи?» просто так, не заради грошей чи подарунків, а щоб серце знову билося рівно.
