Не як у кіно, але схоже
Марійка обожувала мелодрами і мріяла, щоб її життя нагадувало екранні історії, де все завершується щасливо. Але мрії лишалися мріями, а реальність плила сіро й одноманітно в маленькому селі на півночі Житомирської області.
За чоловіка вона вийшла за Петра, думаючи, що це кохання. Та Петро, вітрогон і непостійний з юності, не змінився. Привів дружину до свого старого дому. А через три роки оголосив:
— Їду у місто. Живи, як знаєш. Тісно мені тут, душа прагне волі.
— Петре, ти про що? У нас же все нормально, — здивувалася Марійка, не розуміючи, що відбувається.
— Це в тебе нормально, а в мене — ні…
З цими словами він пішов, забравши паспорт і стару торбу з речами. Село завило плітками, сусідки пошепки говорили:
— Петро кинув Марійку, подався у місто. Мабуть, там у нього інша з’явилась.
Марійка мовчала. Не плакала, не скаржилася, продовжувала жити в Петровому домі. Іти було нікуди: у батьківській хаті тіснилася сестра з родиною, місця не було. Дітей у неї не було.
— Мабуть, Господь вирішив, що Петро — не батько, тому й не дав мені дитини, — думала вона, дивлячись на сусідських дітей.
Кожного вечора, закінчивши справи, Марійка сідала перед телевізором. Дивилася серіали, де кипіли пристрасті й руйнувалися долі. Переживала кожну історію, а потім ворочалася в ліжку, не маючи сили заснути.
Новий день починався з клопоту: нагодувати поросят, курей, телятко Білку, прив’язати його за городом — у стадо не пускала.
— Марійко! — гукала сусідка. — Білка твій сорвався, по селу скаче!
— Де?! — вискочила вона за браму. Телятко боднуло сусідський паркан, намагаючись зачепити новенькі ріжки.
— Білко, Білко, — умовляла вона, простягаючи хліб. Телятко мотало головою. — Та щоб ти пропав! — у розпачі верескнула Марійка. Білка рвонув убік, розлякавши сусідських гусей.
Невідомо, скільки б вона ганялася, якби не механік Тарас. Він спритно схопив верТарас уміло підхопив мотузку, притягнув телятко до паркану і міцно прив’язав.
