Це точно було не випадково
Оля йшла на дискотеку, ніби летіла.
Коротка джинсова спідниця, облягаючі легінси металевого кольору, білосніжні кросівки, топик із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений масивною гумкою. Губи — рожева помада, очі — у кольорових тінях. Справжня зірка.
Усі казали, що Оленка — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Києві — сама. Без зв’язків, без допомоги.
Як там Марія Іванівна бурчала?
— Тобі, Коваленко, до вузу як до Місяця пішки! Технікум максимум, та й то якщо вітчим підсуєть. А так — прибиральниці по тобі плачуть.
Ага, точно. Вітчим. Насправді батько давно зник з горизонту. А вітчим… навряд стане клопотатися за «таку бездарність».
Марія Іванівна чекала, що дівчина розплачеться. Але Оля встала, подивилася їй прямо у вічі й спокійно, навіть викликаюче, кинула:
— Поспілкуємося, ким хто стане.
Марія прищурилася й пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Оля здала. І вступила. Одна. Без «вливання згори». Ось так.
— Дівчино, чи не бажаєте чистої й великої любові?
— З тобою? Шевченко, ти там зовсім страху позбувся?
— Олю, та ти шо. Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігурка в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, приодягну — будеш не гіршою.
— Ой, зла ти, Коваленко. А я, може, тебе люблю.
— Зникни, нечисте, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних страховищ.
— Ну чого вже так…
— А ось так. На всяк випадок.
Вони йшли вечірньою вулицею, жартуючи. Молоді. Вільні. Невразливі.
— Слухай, а давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Шевченко.
— Ти з глузду з’їхав? Нащо?
— Уяви, як Марія Іванівна задихнеться, коли дізнається, що ти сама вступила. До університету.
Оля усміхнулася.
— Мені байдуже. А ти як?
— Потусуюсь літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?
— Ага. Сяду на лавку, у хустці, носок тобі в’язатиму. Кілометрів сто.
— Та іди ти…
— Ну.
— Ооо, дивись, це ж Тетянка! Вона до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Віть, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Тетянкою мутиш?
— Та ні, ну… так, балакаємо.
— Вона добра. Вона дочекається. А я — ні.
— Ти значить — взагалі не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання давалося Олі легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — питала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизила плечима Оля. — Я просто живу. Не нуду. З хлопцями намагаюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Ігорем Оля познайомилася на дискотеці. Він був занадто наполегливий — Оля втекла. Але наступного дня він прийшов у гуртожиток. З квітами, з шоколадом. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно та квітами. Вона — знову повз.
Дівчина вже нервувала від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще й Шевченко листи з армії шле. Скучив. Та не про службу пише, а про почуття.
А вона ж знає цього Шевченка — як до чотирнадцяти у коричневих колготках під спортивні штани бігав… Як бабуся його до ворожки тягала — від енурезу лічитися.
Ігор їздив на байку, вартував її, ніби у кіно. А потім… потім він упав. На її очах. І вона, не думаючи, кинулася до нього. Не тому що Ігор. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не любов. Але якось… поруч. Він став рідним.
Потім лист від Шевченка: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось наговорив. Та вона й не ховалася.
З Ігорем було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Ве— Пощастило тобі, Олю, — сказала сусідка.





