Танець для двох: історія, що почалася з гіпертонічного кризу
Марія Іванівна приїхала до невеличкого санаторію в Карпатах, сподіваючись уперше за довгі роки справді відпочити. Без роботи, без дзвінків, без клопотів. Але відпочинок розпочався несподівано: у коридорі на неї налетіла молода жінка у білому халаті, налякана й збентежена.
— Будь ласка, допоможіть! Чоловікові в сьомому номері погано! Покличте лікаря!
— Я лікар, — швидко відреагувала Марія. — Ведіть.
У кімнаті на ліжку лежав блідий чоловік. Марія миттєво взяла ситуацію під контроль: перевірила тиск, визначила гіпертонічний напад, дала ліки.
— Усе гаразд, — сказала вона, коли в номер увірвалися черговий лікар та медсестра. — Тиск підскочив, але нічого страшного. Вже дала необхідне.
— Ви… вибачте, тут працюєте? — здивовано запитав чоловік, опам’ятовуючись.
— Ні, відпочиваю. Принаймні, сподівалася, — усміхнулася Марія.
Так вона познайомилася з Борисом Володимировичем — сусідом по поверху, витонченим чоловіком із сивиною на скронях, розумним поглядом і сумною усмішкою.
Невдалий роман і вечір у альтанці
Пізніше Марія побачила, як за вечерею поруч із Борисом сиділа ефектна білявка у облягаючій сукні зі скучаючим виразом обличчя. За сусіднім столиком одна з місцевих бабусь прошепотіла:
— Ця молодиця, мабуть, на його гроші розраховувала, та тільки в нього здоров’я вже не те. До того ж, балакають, що вона із комендантом санаторію крутиться. От у дідуся тиск і підскочив.
Марія слухала кінцем вуха. Вона, як ніхто, знала ціну подібним історіям. Її власний чоловік колись пішов до молодшої. Ось так — після двадцяти років шлюбу заради «другого дихання» — і більше ніколи не озирнувся.
Зрада не зробила її злою, але навчила обережності. Робота, діти, тиха сила волі й холодний розум — саме це допомогло їй вистояти. А тепер, через роки, діти подарували їй путівку, щоб вона трохи пожила для себе.
Марія полюбила альтанку в дальньому куточку парку. Там було прохолодно, тихо, а листя над головою шепотіло свої казки. Вона сиділа з книгою, коли туди заглянув Борис.
— Можна присісти? У вас тут справжній райський куточок.
— Звісно. Тільки, боюся, ваша супутниця вас уже шукає.
— І нехай шукає, — махнув він рукою. — Нехай енергію витрачає не на мене.
Танці, що змінили все
Розмова затягнулася. Борис виявився чутливим, цікавим чоловіком — з гарним почуттям гумору й глибиною в очах. Вони розмовляли аж до обіду, а ввечері домовилися прогулятися узбережжям.
— А як ви ставитеся до танців, Маріє Іванівно? — раптом запитав він.
— Колись дуже їх любила…
— Тоді ходімо! У компанії моїх ровесниць із їдальні ми з вами здаватимемося юнаками.
Вона сміялася. Сміялася і танцювала. І дивувалася, наскільки легко стало на душі.
Після цього вони зустрічалися щодня. Іноді до них приєднувалася та сама білявка, Олена. Але їй явно було нудно поруч. Теми розмов їй були незрозумілі, а жарти — «занадто розумні».
Ревнощі як сигнал до кінця
Одного разу Марія почула скандал у сусідньому номері. Жіночий голос істерично кричав:
— Ти постійно з цією старою лікаркою! Мені тут більше робити нема чого!
Марія усміхнулася. «Стара» — це кумедно. Тим паче з вуст дівчини, якій бракувало і грації, і розуму.
Вранці Олена поїхала. Борис нарешті з полегшенням зітхнув.
Але Марія досі не розуміла: навіщо їй усе це? Може, шукає дружби? Може, просто вдячний? Чи хоче мати лікаря під рукою?
Але жодного разу за ці дні він не заговорив з нею про здоров’я. Не просив поради.
Родинний день — день відкриттів
У неділю до Марії приїхали діти. Син з дружиною, дочка з онуками. Вони влаштували пікнік за територією санаторію. Борис спостерігав здалеку.
Марія запросила його приєднатися. Представила як сусіда. Борис легко влився у компанію — допомагав із мангалом, сміявся, слухав.
Ввечері, коли всі роз’їхалися, вони зустрілися біля входу в санаторій.
— Ви якась сумна. Усе гаразд?
— Просто діти поїхали. Це завжди трохи болить.
— У вас чудові діти, Маріє. Іскрено вам заздрю. У мене з сином усе… інакше. Його мати загинула, коли йому було десять. Після аварії. Я вижив, вона — ні. Він жив із моїми батьками. А я намагався забутися: спочатку гуляння, потім робота. Одружуватися знову не хотів. Навіщо? Потім знаходилися жінки на кшталт Олени…
— Я розумію.
— Першого дня, як вас побачив, подумав: якби моя дружина залишилася жити, вона була б такою, як ви.
— Не знаю… Я вже не та, щоб вірити чоловікам. ЗанадтоАле коли настав час повертатися, вони зрозуміли, що тепер дорога додому буде спільною.
