**Тінь минулого**
— Якби не ти, ми б зараз жили, як люди! — Віктор з гіркотою подивився на дружину, його голос тремтів від прихованої злості.
— Будь ласка, годі, — тихо відповіла Ганна, не піднімаючи очей. — Скільки можна це повторювати?
— Скільки треба! — вигукнув він. — Поки ти не визнаєш, що сама все зруйнувала!
Їхнє весілля відбулось майже тридцять років тому.
Коли Віктор уперше зайшов у цю квартиру в невеликому містечку на Волині й незграбно привітався з батьками Ганни, йому було двадцять два. Сухорлявий хлопець із села, без великих амбіцій, але з палаючими очима та мрією про краще життя, не викликав у них довіри.
— Ти тільки подивись на нього, — буркотів батько. — Ні освіти, ні пристойної роботи, ні копійки за душею. На що ви житимете?
— Галю, подумай, — підхопила мати. — Діти підуть — як їх годувати? Може, не поспішати?
— Пізно, — ледве чутно видихнула Ганна.
— Як це «пізно»? — насторожилися батьки.
— Я чекаю дитину.
— Зрозуміло, — після паузи відрізав батько. — Весілля влаштуємо. Житимете тут.
— Ми хотіли зняти квартиру, — несміливо заперечила Ганна.
— Навіщо? — розвела руками мати. — Місця вистачить. Тобі зараз відпочивати треба, добре харчуватись. Ні, батько правий: житимете з нами.
Молодим віддали просторику кімнату. Дозволили облаштувати її на свій смак. Домовились, що перший час будуть однією родиною.
— У домі одна господиня, — суворо сказав батько. — Мати всім керує. Ви, — він підняв очі на доньку, — складатимете гроші на їжу та житло. Скільки? Мати порахує. Не бійтесь, зайвого не візьме. Погоджуєтесь?
Ганна й Віктор кивнули разом.
— І ще, — голос батька став твердішим. — Слово матері — закон. Що сказала, те й робите. Зрозуміло?
— Зрозуміло, тату, — Ганна поспішила завершити розмову, бачачи, як Вікторові не по собі. — Ми на все згодні. Дякую, що прийняли.
— Не завищуй, — пом’якшав батько. — Це ваш дім. Питання в тому, як ми співживемо. Сподіваюсь, знайдемо спільну мову.
І справді, вони ладили. Батько Ганни, хоч і не любив зятя, тримався стримано. Не влазив у їхні справи, не повчав. Ніколи не образив Віктора словом. Мати виявилась доброю тещею, піклувалась про зятя, як про рідного.
Так гадали батьки. Але Віктор бачив все інакше.
— Як вони мене бісять, особливо твоя мати, — шепотів він Ганні. — «Синочку» туди, «синочку» сюди. Який я їй синочок? А твій батько? Усміхається, а в очах — зневага. Даремно ми тут залишились. Треба шукати квартиру.
— Вітьку, яку квартиру? — Ганна намагалася не піддатися. — Я скоро народжу. Мати з дитиною допоможе. І батько… Він тебе поважає. Не любить, може, але це нормально: ви чужі. Він не хлопчина.
— Ось саме — чужі! — спалахнув Віктор. — Хай і поводяться як чужі, а не імітують батьків!
— Ніхто нічого не імітує, — образилась Ганна. — Ти вигадуєш. Ми маємо бути вдячними, що живемо тут! Вважав, скільки коштує оренда? А твоя зарплата? На що ми житимемо? На мої декретні?
Ганна заплакала.
— Значить, моя зарплата тебе не влаштовує? — вибухнув Віктор. — І не ридай! Ти сама у всьому винна!
У чому її провина, Ганна так і не зрозуміла. І не могла збагнути, що так бісить чоловіка.
А Віктору не подобалось усе: дім, де він жив, робота на заводі, теща з тестем, яких він ледь терпів, і дружина з вагітністю, що тягнулася нескінченно. У їхньому селі все було простіше: чоловік — господар, його слово — закон. А тут якась чужа жінка командує його життям!
До чого б це привело, невідомо. Але трапилось лихо.
Батько Ганни помер раптово. Потримав на руках онучку — чарівну дівчинку — лише пару днів.
Після похорону теща, заливаючись сльозами, вибила з молодих слово, що не залишать її саму.
— Не уявляю, як жити в цьому домі без нього, — ридала вона. Відмовити було неможливо.
Тепер у Ганни й Віктора було дві кімнати. Теща переїхала до меншої. Від управління домом відмовилась, сказавши, що їй багато не треба — нехай молоді самі вирішують.
Віктор з полегшенням зітхнув. Відчув себе господарем. І почав виявляти характер, який раніше приховував.
Теща й Ганна незабаром відчули себе майже боржницями Віктора за те, що він їх годує. Він постійно нагадував про це, не враховуючи ні допомоги Ганни, ні пенсії тещі. «Я вас утримую» — і крапка.
Минали роки. Ганна вийшла на роботу, ОленОлена пішла до школи, Віктор залишився на заводі, а життя, як і раніше, йшло своєю чергою, нагадуючи, що щастя — це не великі гроші, а мир у душі та любов у домі.
