Хроніки одного життя
Оксана Степанівна двічі намагалася піти від чоловіка. І обидва рази поверталася. Заради сина.
Вперше вона втекла до батьків, коли Богдан почав пити після народження Іванка. Не витримала його п’яних вибриків — посеред ночі, притиснувши дитину до грудей, вийшла з хати. Богдан наздогнав її у дворі:
— Куди це ти?
— Геть від тебе!
Мати, сільська фельдшериця, лише зітхнула:
— Оксанко, а чого ж ти очікувала, виходячи за водія? В них усіх такі «святкування» — йнакше не буває.
Заперечувати було марно. Вона сама обрала свою долю. Познайомилися вони, як би дивно не звучало, у бібліотеці. Оксана проходила там практику, а Богдан зайшов змінити книжку.
— Вам щось легке? — спросила вона, дивлячись на його обдерті руки.
— Щось про кохання, — усміхнувся він, зазираючи їй прямо в душу.
Вона дала йому «Трьох товаришів». За кілька днів він знову прийшов — не за книгою.
— Не дочитав… Може, у кіно підемо?
І вона погодилася.
Була весна, в голові — рожеві мрії, в серці — молодість. Вона закохалася. А за тих часів, якщо хочеш бути разом — іди до ЗАГСу. Так і сталося.
Весілля — скромне, майже без гостей. За місяць він уперше вдарив її — за те, що занадто довго балакала із сусідом. Потім, звісно, приніс волошки і промовив:
— Ти ж знаєш, я ревнивий.
— Це вибачення?
— Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у склянку. Синця під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли малюк народився, а Богдан почав пити — пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що кине. І справді — тримався майже два роки. Але кожен стрес глушив горілкою, інакше не вмів.
Одного разу, після особливо жорстокої сварки, коли Богдан розбив вазу — не в неї, а поряд — вона сіла на кухні й почала писати сестрі:
«Люсю, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Заглянула у дитячу. Іванко спав, притиснувши іграшковий автобус — татів подарунок. Він обожнював батька. І це було взаємно.
Оксана розірвала листа. Подумала: якщо піду — він пропаде. А син бачитиме, як батько гине. Краще нехай ненавидить мене, ніж соромиться його.
Мабуть, Богдан відчув це. Став пити менше. Народився другий син — Андрійко. Кілька років родина жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому у напівбреді, і вона сказала:
— Я більше тебе не кохаю. Не зможу. Ніколи.
— Ти при собі?
— Цілком. Але ми будемо жити разом. Заради дітей.
Кожного вечора вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку важку книгу — про всяк випадок — і шепотіла собі: «Ще один день. Він не для мене. Він для них».
Зміни відбувалися повільно. Але йшли роки, діти дорослішали. Богдан затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розпадалася, магазини спорожніли. Вони переїхали до Львова, молодший тільки пішов до школи.
Автобаза, де він працював, закрилася. У розпачі Богдан приніс додому пляшку й поставив на стіл.
— Ні, — сказала Оксана рішуче. — Або це, або діти.
— Відчепись.
— Я більше не відчеплюся, — схопила пляшку й вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить — втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му їм дали землю під забудову. Грошей не було, позичили у батьків.
— Збудуємо хату самі, — несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але кожні вихідні вони їздили на ділянку: він місив бетон, вона носила цеглу. Якось підвернула ногу й сильно порізала коліно. Він підбіг:
— Дурна, нащо лізла?!
Але у голосі — страх. Справжній, живий.
Хату вони збудували. Не одразу. Але збудували. Коли накрили дах, він приніс шампанське. Сиділи на балках, пили з пластикових стаканчиків.
— Гарно, правда?
— Не віриться, — сказала вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
— Мамо, навіщо ти з ним живеш? — спитав одного разу дорослий Іванко. — Ви ж чужі люди.
— Я обіцяла — у хворобі й у здоров’ї. І тому що вам був потрібен батько. Навіть такий. Коли в тебе будуть діти — зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Богдан возиться із онуками, а Оксана думає: якби пішла тоді — він не вижив би. І циБуло варто, бо тепер його руки, що колись були жорстокими, ніжно пестять онуків, а в її серці вже немає ні гніву, ні каяття.
