Моя свекруха й мій свекор — люди заможні, але відмовилися допомогти з першим внеском за квартиру: дитині такі дідусь і бабуся не потрібні.
Родичі мого чоловіка, Ігоря, — грошовиті. Вони мешкають у великому будинку в самому серці Львова, мають кілька авто та щороку їздять на відпочинок до Європи. Я ж виросла в звичайній родині з маленького містечка під Тернополем. Коли ми з Ігорем зустрілися й вирішили одружитися, різниця в нашому походженні нічого не значила. Ми були молоді, закохані й готові будувати життя самотужки. Хоча, звісно, не відмовилися б від допомоги близьких, якби вони запропонували — зізнається Марічка.
Ми з Ігорем давно мріяли про власну оселю. Набридло кочувати з однієї орендованої кімнати в іншу — то шпалери відлітають, то кран капає, а господарі вже вираховують, коли звільниться місце. Родичі Ігоря знали про наші клопоти, але ніби не бачили їх. У них точно були гроші — вони могли б допомогти, якби схотіли. Але бажання, схоже, не вистачало.
Мої рідні живуть далеко, на Тернопільщині. Заробляють небагато, тому я й не сподівалася на їхню підтримку. А от з батьками Ігоря ми в одному місті, але після весілля вирішили не селитися разом — хотіли самостійності. Ми орендували халупку, працювали до сьомого поту, відмовляли собі у відпустках, аби збирати на власний кут. Родичі Ігоря знали про це, але трималися осторонь.
Одного разу ми завітали до них у гості. Свекруха, як завжди, завела розмову про те, коли вже стане бабусею. Я наважилася натякнути:
— Ми подумаємо про дитину, коли в нас буде своя хата. Поки навіть на перший внесок грошей нема.
Свекруха лише співчутливо кивнула, мовчазна. Її погляд був порожнім, наче мої слова розтанули в повітрі.
Через кілька місяців я дізналася, що вагітна. Ця звість перевернула наше життя. Ми повідомили родичам Ігоря, що чекаємо дитину. Вони раділи, вітали нас, уявляли, як будуть няньчити онука. Я відважилася на щиру розмову й спитала, чи не могли б вони допомогти хоч з першим внеском. Адже для дитини так важливо мати свій дім.
Та свекруха раптом змінилася в обличчі. Вона холодно відповіла, що в них нема вільних коштів і вони нічим не можуть підтримати. Проте це була брехня! Лише днями свікор хвалився Ігорю, що вони збираються купувати новий позашляховик. Виходить, на авто гроші є, а на житло для сина й майбутнього онука — ні.
Я намагалася стримуватися, але всередині кипіла від образи. Мрія про власну оселю, де ми зможемо ростити дитину, руйнувалася на очах. Я змирилася з думкою, що нам доведеться й далі тіснитися в орендованій хаті, де щось постійно ламається. Та допомога прийшла звідки я й не сподівалася.
Ми поїхали до моїх рідних, щоб розповісти про вагітність. Мати вислухала нас, а потім розкрила своє рішення: вони з батьком вирішили продати свою квартиру в місті, аби дати нам гроші на житло. Самі ж збиралися переїхати до бабусі в село, запевняючи, що там їм буде краще.
Я намагалася їх відмовити, але вони були непохитні. За місяць вони продали квартиру, і ми з Ігорем отримали не тільки кошти на внесок, а й трохи більше. Незабаром ми купили затишну двокімнатну квартиру на околиці Львова. Тепер у нас було своє гніздечко, де ми спокійно готувалися до появи дитини.
Зараз ми щасливі й впевнені у майбутньому. Але поведінка родичів Ігоря досі не дає мені спокою. Вони поставили новий авто вище за добробут власного сина і онука. Це болить. За всю мою вагітність вони жодного разу не зателефонували, не спитали, як я почуваюся, не поцікавилися, чи потрібна нам допомога. Вони живуть своїм життям, повним достатку й безтурботності, і, здається, ми для них не існуємо.
Я все частіше думаю, що дитині не потрібні такі дідусь із бабусею. Вони показали, що їхні інтереси важливіші за родину. Коли наша дитина з’явиться на світ, я хочу оточити її людьми, які справді любитимуть і піклуватимуться про неї. І це точно не будуть ті, для кого новий автомобіль дорожчий за щастя власного онука.
