У мене є знайома — Ганна, їй 70 років. Недавно вона потрапила до лікарні після інсульту в одному з районів Чернігова. Чи то вік, чи нездоровий спосіб життя — погане харчування, мало руху, а може, все разом — точних причин я не знаю.
Її син, Олександр, уже кілька років мешкає в іншому місті, у Львові, за сотні кілометрів від Чернігова. У нього своя родина — дружина та двоє дітей. Коли Ганну госпіталізували, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізналися про прикрість і тепер навіджують її, приносячи ліки та теплі слова. Ганна повільно одужує, але поки що не може встати з ліжка.
Олександр подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь скінчилась. Він не приїхав, не поцікавився, як мати. У нього ж, бачте, свої проблеми, які потребують негайного вирішення. Йому байдуже, що відбувається з рідною людиною. «Як я можу допомогти, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що від нього потрібно.
Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Купують потрібні ліки, розпитують Ганну про самопочуття, уточнюють у лікарів деталі, щоб зрозуміти, як справи. Їхня турбота — єдине, що підтримує жінку в ці важкі дні.
І ось я запитую себе: що ми, матері, робимо не так, якщо наші діти так ставляться до нас? Я певна, що ставлення дітей до батьків — це відображення їхнього виховання. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то не варто дивуватися, що отримуємо у відповідь байдужість.
Я переконана: немає поганих дітей чи онуків, є лише батьки, які не змогли показати гарний приклад. Хочеш бути хорошою матір’ю? Показуй це ділом. Якщо дитина бачила, що мати піклується про свою власну матір, вона засвоїть цей урок. Але в випадку з Ганною все було інакше. Олександр не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок зі своєю матір’ю в останні роки її життя. Ганна відвернулася від власної матері, і тепер її син повторює цей шлях.
Життя — як бумеранг: все, що ми робимо, повертається до нас. І, як не дивно, у цьому є своя справедливість. Ганна, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це шанс задуматися — і для неї, і для всіх нас.
