**Щоденниковий запис**
Витя вийшов на ґанок батьківської хати, вдихнув тепле вечірнє повітря села й сів на стару лавку, яка скрипіла під ним, як колись у дитинстві. За кілька хвилин до хати неспішно підійшов Олесь. Той самий друг, з яким Витя ріс плече до плеча, але багато років тому щось пішло не так…
– Ну, як справи? – по-чоловічому поплескав Витю по плечу Олесь.
– Та нічого, – кивнув той. – Працюю, квартиру в місті купив.
– Круто, – схвалив Олесь. – Ти завжди був кмітливим. Не те, що я…
– Та годі! – усміхнувся Витя. – Батьки розповідали, що в тебе найкращий дім у селі. Кажуть, сусіди з тебе взір беруть.
– У тебе теж непогано – своє житло є. Купив не гірше, ніж я збудував.
Вони засміялися. А потім – наче по старій звичці – пішли до Олеся. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку глінтвейну. Випили по чарці, обидва поморщилися – п’ють рідко.
І раптом Олесь промовив:
– Слухай… А Мар’яна… Ти знаєш?
Витя напружився:
– Що?
– Заміж вийшла. За одного… із сусіднього села. У нашій школі тепер вчить.
– Мар’яна? – перепитав Витя, і в грудях щось стиснуло. – Не знав…
– Я теж спочатку не повірив. Думав, відпустить… Але три дні на тракторі працював – не відпустило. Розумієш?
Він знову налив. Випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись у свої чашки чаю.
Несподівано обидва підняли погляд і голосно зареготали – так, як колись у дитинстві. До сліз, до ікоти.
– Ось воно як вийшло, – витер краплі Олесь. – Скільки років через неї… а тепер ось так.
– Так, – кивнув Витя. – Турнір влаштували. Хто крутіший, хто витримає довше, хто голосніший. А вона – раз, і пішла собі з іншим.
– Молодець, – несподівано сказав Олесь. – Вибрала по-своєму. А ми ж старалися…
– Ну так, – задумливо відповів Витя. – Але ж не дарма. Ти дім збудував, я в лікарні відділенням керую. Обидва чогось варті.
– Ось саме! – оживився Олесь. – Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!
– Але ж це ти перший почав, – нагадав Витя.
– Може й так. Але ти продовжив. Розумний, чорт.
– Отже, був не менш дурним. Обидва були, – усміхнувся Витя.
– А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці й дивилася на нас однаково? Ні тобі, ні мені – нікому.
Знову замовкли. Згадували.
З Олесем Витя був знайомий з пологового – народилися майже в один день. Росли поруч, жили через тин. Разом гралися, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були нерозлучні.
А потім у класі з’явилася Мар’яна.
Наче за літо виросла. З дівчинки на велосипеді перетворилася на струнку дівчину з довгою русою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.
Олесь тяжів до техніки, возився з батьковим трактором. Витя – до книжок і тварин. Один ішов у поле, інший – у лабораторію.
А Мар’яна дивилася на обох тим самим поглядом, від якого серце вискакувало з грудей.
Після школи Витя поїхав у місто вчитися, а Олеся взяли в бригаду. Мар’яна вступила заочно й з’являлася то в одного, то в другого. Приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але так ні з ким і не зблизилася.
Навіть армія не примирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Олесь збудував дім, купив перше в селі авто. Витя став лікарем, захистив дисертацію. Але при всьому цьому – обидва були холостими. Обидва – все ще самотні. Все ще тримали в серці спогад про ту дівчину з русою косою.
І ось сидять зараз на кухні, втомлені, із потемнілими від часу очима – і сміються. Гірко й світло.
– А добре, що вона вийшла заміж, – нарешті промовив Витя. – Чесно. Може, він дійсно її кохає.
– Може… – тихо відповів Олесь. – Сподіваюся, кохає. Інакше… Напрасне все.
Помовчали. Потім Олесь стукнув по столу:
– Знаєш що? Давай відзначимо. За неї. За нас. За те, що життя триває.
– Ага, – усміхнувся Витя. – За те, що ми все ще поряд. І не вороги.
Олесь налив по останній.
– За Мар’яну.
– За Мар’яну.
Склянки дзвеніли. А за вікном вечір змінювався ніччю. Над старою лавкою схилилися два силуети – не хлопці вже, але й не старики. Просто двоє, кого життя звело колись і вже не розвело.
А Мар’яна… Що ж, хай буде щасливою. Вона того варта.
