«Мені 67 років, і я живу сама. Благаю дітей візьмти мене до себе, але вони відмовляються. Не знаю, як жити далі…»
«Мені 67 років, і я чуюсь такою самотньою. Чоловік пішов у вічність багато років тому, і я не знаю, як заповнити цю порожнечу. Просила дітей, щоб забрали мене до себе, але вони не погоджуються. І тепер я не розумію, куди йти…» У великих містах, як-от Києві чи Львові, самотність стає особливо важким тягарем. Натовпи людей на вулицях не розвіють тугу, особливо літнім. У віці, коли нові знайомства знайти все скріпніше, смуток стає вічним супутником.
Сьогодні поговоримо про самотність у похидності й розберемо, що думають про це фахівці. Може, ця історія допоможе комусь знайти в собі сили знову полюбити життя.
«Мені 67, я живу одна у невеличкій квартирі на околиці Чернігова. Чоловіка не стало давно. Досі працюю, бо лише робота рятує мене від нудьги. Але останніми роками життя наче на автопілоті — ніщо не тішить, все здається сірим і марним».
«Немає в мене ніякого хобі, навіть не пробую шукати. Здається, я вже застаріла для всього цього. Пропонувала синові з сім’єю (у нього троє дітей) переїхати до мене, та невістка відмовила. Мабуть, не хочеть навіть думати про те, щоб ділити дах із старою».
«Думала перебратися до доньки, та в неї свої турботи, і вона теж не бажає, щоб я жила з ними. Хоча, коли приїжджаю в гості, радіють: чай варять, смачну ввечерю готують, слухають мої розповіді. Але чим частіше я їх відвідую, тим важче повертатися до пустої хати. А все ж доводиться…»
Наша героїня, Ганна Семенівна, не бачить виходу із цього кола. Її життя, навіть у 67, не мало б бути таким пону́рим. Єдиний промінь надії — те, що вона почала замислюватися про зміни та шукати шляхи впоратися з самотністю. Це дає їй шанс.
«Відсутність занять та, що ще гірше, байдужість до них — ознаки депресії. Ганні варто звернутися до лікаря чи психолога», — радить фахівець.
За словами психолога, у наш час 67 років — звідусіль не старощі. Справа не в тому, що діти не хочуть жити з матір’ю. Дорослі діти цінують власний простір, де вже збудовано їхнє життя. Примушувати їх міняти звичний лад — помилка.
«Ганні треба відпустити думку, що щастя можливе лише поруч із дітьми. Вона може змінити все сама. Потрібно лише озирнутися навколо: у Києві чи Львові завжди є виставки, концерти, можна відвідати місця, де ніколи не була, або знайти нових знайомих. Нові враження — саме те, що зараз необхідно», — каже психолог.
Мабуть, фахівець має рацію: Ганні варто подивитися на своє життя інакше. Якщо діти зайняті своїм і не хочуть жити разом, не треба їх примушувати. Тим більше що у всьому іншому стосунки з ними добрі й теплі. Чому б не спробувати наповнити свої дні радістю?
У літах, коли ще є сили й час, можна здійснити мрії, які колись відкладали. Хто малює, хто в’яже, а хто й у подорожі вирушає. Найгірше, коли дні стають одна́ковими: телевізор, лікарня, крамниця… Таке життя лише підживлює самотність, загнавши людину в глухий кут.
Сьогодні можливостей для всіх віків — безліч, і нерозумно ними не скористатися. Буває, знаходять кохання, маючи вже онуків, або розкривають у собі таланти на пенсії.
Та багато залежить і від молодших. Діти й онуки можуть допомогти близькій людині не втратити інтересу до світу. Іноді достатньо простої уваги: дзвінка, запрошення на вечерю чи спільної прогулянки. Для літньої людини це може стати справжнім порятунком.





