Маю я знайому — Олену, 70 років. Недавно в неї стався інсульт, і вона опинилася в лікарні у Львові. Чи через вік, чи через нездоровий спосіб життя — мало рухалася, харчувалася абияк, — точно не знаю. Може, і те, й інше.
Її син, Богдан, вже кілька років мешкає в іншому місті, у Києві, за добрих п’ятсот кілометрів від Львова. У нього своя родина — дружина та двоє дітей. Коли Олену госпіталізували, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізналися про прикрість і тепер навіджують її, приносять ліки та теплі слова. Жінка повільно одужує, але досі лежить.
Богдан подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його «турбота» скінчилася. Не приїхав, не спитав, як мати. У нього, бачте, власні клопоти, які «терміново потребують вирішення». Йому байдуже, що коїться з рідною людиною. «Що я можу зробити, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це максимум, чого можна від нього чекати.
А от далекі родичі кожного дня приходять до лікарні. Купують необхідні ліки, розпитують Олену про самопочуття, уточнюють у лікарів деталі, щоб зрозуміти, як справи. Їхня підтримка — єдине, що зараз тримає жінку на плаву.
І ось я думаю: що ж ми, матері, робимо не так, якщо діти ставляться до нас із такою байдужістю? Я переконана: ставлення дітей до батьків — це дзеркало їхнього виховання. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, не варто дивуватися, що отримуємо те саме в відповідь.
Я певна: немає поганих дітей чи онуків — є лише батьки, які не показали гарного прикладу. Хочеш бути доброю матір’ю? Демонструй це ділом. Якщо дитина бачила, що мати піклувалася про свою власну матір, вона запам’ятає цей урок. Але в Олени було інакше. Богдан не бачив, щоб вона підтримувала зв’язок із своєю матір’ю останні роки її життя. Олена сама відвернулася від рідної людини — і тепер син повторює її шлях.
Життя — як бумеранг: те, що запускаємо у світ, повертається до нас. І, як не дивно, у цьому є своя справедливість. Олена, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими, а не рідним сином, тепер жне те, що колись посіяла. Гірко, але, можливо, саме це дає їй — і всім нам — привід замислитися.
