«Не така вже вона й мати»: Ганна Іванівна про життя колишньої невістки після розлучення
Ганна Іванівна з Чернігова не може змиритися з тим, як склалося життя її сина та його колишньої дружини. Те, якою стала Наталя після розлучення, свекруха називає не інакше як «безвідповідальною легковажністю».
— Син кинув Наталю з дитиною, так, я не виправдовую його. Хоч серце матері, хоч не хоч, все одно болить за нього. Одружився швидко, на першій любові — на Олені, з якою ще в університеті зустрічався. Тоді, поки він у армії служив, вона за його друга вийшла заміж. Але потім розлучилася, син з нею знову зустрівся у супермаркеті — і все, закрутилося знову. В них уже й спільний син народився. Всім ніби добре.
Наталю він зустрів після армії. Працювали разом. Швидко одружилися, народилася Софійка. Спочатку здавалося — сім’я міцна. Але потім, як видно, стара любов перемогла.
Розлучення пройшло спокійно, без скандалів. Син пішов, залишивши колишній дружині квартиру, меблі, все. Забрав лише свої речі. Наталя повела себе гідно, не заважала ні батькові, ні бабусі спілкуватися з Софійкою.
— Але те, що вона витворяє після розлучення — це розуму не збагнути, — хитає головою Ганна Іванівна.
Сусідки, звісно, одразу занепокоїлися:
— Що, п’є? Гуляє? Чоловіків везе?
— Ні, — кривиться Ганна Іванівна. — Вона не п’є, і не з тих, щоб за чоловіками бігати. Але поводиться так, ніби в неї все чудово. Завжди весела, постійно з кимось бачиться: то на дачу, то на природу, то в похід, то в неї гості. Нібито не вона після розлучення залишилася з дитиною, а він!
Наталя бере Софійку з собою скрізь. Каже, що свіже повітря корисне, що дівчинці потрібне спілкування, що подружки теж з дітьми. А Ганні Іванівні це не до вподоби:
— Хто знає, хто ще на цих пікніках буває? Чоловіки? Розведенки? Горілка? Цигарки? Дитина все це бачить, чує. Що то за виховання?
Жінка впевнена — з онукою їй було б краще:
— У мене вона б і домашню юшку їла, і в театр ходила. А не по подружках блукала.
Ганна Іванівна намагалася вплинути на сина, щоб той поговорив з колишньою дружиною:
— Скажи їй, мовляв, нехай у вихованні лад буде. Софійка — і твоя донька теж. У тебе нова сім’я — добре. Але донька не повинна розростатися в цьому бешкеті.
Син лише знизував плечима:
— Мамо, я не маю права втручатися. Це я сім’ю зруйнував. Вона сама знає, як жити.
Він платить аліменти, спілкується з донькою, коли Наталя сама привозить її до бабусі. До їхнього дому колишня невістка Ганну Іванівну давно не запрошує:
— Усе якісь справи, усе ніяк. Я, каже, завантажена. А сама, я певна, просто боїться, що я їй у вічі правду скажу. Може, вже нового чоловіка знайшла. А раптом він Софійку ображає?
Нещодавно Наталя прямо заявила по телефону:
— Якщо ви й далі лізтимете у моє особисте життя, то Софійку до вас водити не буду. Будете бачитися раз на місяць у парку. І взагалі, будьте вдячні, що я не перешкоджаю спілкуванню. Інша на моєму місці давно б усіх послала, після того як ваш син мені зраджував та пішов до іншої. А я заради доньки стримуюся.
Ганна Іванівна обурена:
— Уявіть, ще й на мене ображається. Я, мовляв, для онуки душу рву, а вона мене виставляє винною!
— Що ж мені тепер робити? — скаржиться жінка подругам. — Невже не можна й слова сказати, якщо щось не подобається? Чи я вже ніхто? Може, мені з її матір’ю поговорити? Колишньою свахою? Нехай врозуГанна Іванівна важко зітхнула, розуміючи, що найкраще зараз — мовчати та молитися, щоб її донька колись не зрозуміла, як важко бути свекрухою.
