У маленькому містечку над річкою, де старі липи шепотілися з вітром, Ганна готувала холодець. Аромат спецій наповнював кухню, а за вікном догорял захід. Раптом тишу перервав дзвінок телефону. Це був її онук Олесь.
– Бабусю, привіт! Ви з дідусем не заперечуєте, якщо я завтра завітаю? Тільки я не сам прийду, – у його голосі відчувалася загадка.
– Звісно, приходь! А з ким? – у її тоні змішалися цікавість і легке хвилювання.
– Це сюрприз, – хитренько відповів Олесь і поклав трубку.
Наступного дня пролунав дзвінок у двері. Ганна, витираючи руки об фартух, поспішила відчинити. На порозі стояв Олесь, а поруч – незнайома дівчина з сором’язливою посмішкою.
– Бабусю, це Мар’яна, – представив її онук, і в його очах блиснула іскорка. Ганна, почувши ім’я, завмерла, наче час зупинився.
Зазвичай після школи до Ганни та її чоловіка Тараса забігали онуки. Старша Соломія, ледь переступивши поріг, кидалася до діда:
– Діду, з алгеброю біда! Допоможеш?
Тарас, відклавши газету, усміхався:
– Ну, що там за біда? Біри зошит, давай розбиратися. Це ж просто, дивись: от рівняння, ось переносимо… Ну, що скажеш? Як розв’язати? – Він пильно дивився на онуку. – Молодець, Соломіє, сама все зрозуміла! А казала – складно. Розумниця моя, та ще й красуня!
Тарас милувався Соломією – до чого ж вона схожа на Ганну в молодості! Ті ж вперті іскри в очах, той самий порив до мети, навіть коли сили вже на межі. Щоки палають, а посмішка – як у Ганни в ті дні, коли вони лише починали зустрічатися.
– Ну що, у шашки зіграємо? – підморгнув Тарас.
– Діду, я ж минулого разу програла, – сумнівалася Соломія.
– І що? Програла – і більше не грати? Ну, давай, не будемо тоді, – хитренько прищурився він.
– Ні, граймо! Де шашки? – Соломія вже розкладала дошку. – Вибирай, діду! Ага, мої чорні! Сьогодні я тебе переможу, а потім на бандурі зграємо, домовились?
А молодший онук, Олесь, завжди біг до Ганни. Тараса він трохи боявся – дід був суворий, але справедливий.
– Бабусю, допоможи з українською, а то знову нерівно написав, четвірку поставили, – шепотів Олесь, опускаючи очі. – Дідусі не кажи, я виправлю, добре? А що на вечерю? Борщ? Обожнюю! Бабусю, дивись, як я пишу, тоді точно акуратно вийде.
Ганна, сівши поруч, спостерігала, як Олесь старанно виводить букви. Онук був копією Тараса – той самий швидкий погляд, та сама хватка. Ще у п’ять років Олесь рахував до сотні, додавав і віднімав, як дорослий.
– Бабусю, дивись, вийшло! – Олесь підняв зошит. – Чисто, гарно! Це ти допомогла! – Він обійняв її. – А знаєш, чому я сам прийшов? Хотів сюрприз зробити – купив пампушки з вишнею для всіх! Тато на обід дав грошей, а я заощадив.
– Ах ти, мій любий! Клич діда з Соломією, будемо вечеряти, а потім чай з твоїми пампушками.
– Почекай, бабусю, ще є секрет, – Олесь присунувся ближче і прошепотів: – Мені подобається одна дівчинка з класу, Мар’яна. Хочу подарувати їй духи, про які вона мріє. Вже по трохи збираю.
– Серйозно, сину? А Мар’яна з тобою дружить?
– Ні, бабусю, я ж ще малий, – зітхнув він.
– Вона старша? Ви ж однокласники.
– Ні, я старший, мені десять, а їй дев’ять з половиною. Але вона вища за мене, бабусю, навіть дуже. Якщо подарую духи, може, вона в мене закохається?
Ганна посміхнулася:
– Звичайно, закохається! Ти ж який хлопець! А зріст – справа набуття, ти ж у баскетбол тренуєшся. Ми з дідом на духи для Мар’яни додамо, не хвилюйся. А тепер клич усіх до столу!
Час летить невблаганно. Соломія закінчила школу і поїхала вчитися до іншого міста. Олесь уже у випускному класі, весь у спрІ коли вони всі зібралися за столом, наче зірки зійшлися разом, Ганна зрозуміла, що справжнє щастя – це ті миті, коли серця близьких б’ються в один такт.
