Напередодні щастя
В тихому містечку біля підніжжя пагорбів, де вранці розстилався туман, Оксана з подругами гучно святкувала дівич-вечір. Завтра вона стане дружиною свого нареченого, Дмитра. Гуляння було в розпалі: дзвін келихів, сміх, музика. Та раптом у двері постукали. Оксана, поправляючи сукню, пішла відчиняти.
– Добрий вечір, – ніжно, з винуватою інтонацією промовила літня жінка, що стояла на порозі. Її обличчя, вкрите зморшками, здавалося неясно знайомим.
– Добривечір, – відповіла Оксана, і в повітрі зависла напружена тиша. Вона чекала, що скаже незнайомка.
– Я прийшла попередити: не виходь за Дмитра, – несподівано випалила гостя, і її очі, ніби вуглина, впілися в Оксану.
– Що? Чому? – Оксана остовпіло дивилася на стару, не розуміючи, що відбувається.
—
Напередодні весілля подруги, як і годиться, влаштували Оксані дівич-вечір. Останні роки вона жила в невеличкому будиночку на околиці містечка, який дістався їй від бабусі. Дім був скромний, але затишний, з дерев’яними підлогами та вікнами, за якими росли старі каштани. Хоч дорога до роботи займала годину, Оксана не нарікала. Тут повітря пахло полином, стиглими грушами та ранковою росою. Вранці шаруділо листя, ввечері співали цвіркуни, і цей простий спосіб життя наповнював її душу спокоєм, якого так бракувало в міській метушні.
Подруги пропонували відсвяткувати дівич-вечір у модному клубі чи ресторані, але Оксана наполігла на своєму будинку. Це був не просто вечір прощання з незаміжнім життям — це було прощання з її притулком, з цим куточком тиші.
Дмитрo, її наречений, категорично відмовлявся жити за містом. «На пенсії, може, й потягне до городу, — говорив він, — а зараз я не збираюся витрачати півдня на дорогу. Що в цій глушині хорошого? Нудьга зелена!»
Оксана мовчки погоджувалася. Дім залишиться, вона буде приїжджати на вихідні. Але їхні погляди на життя часто розходилися. Вони сперечалися через дрібниці та серйозні речі: як витрачати гроші, де відпочивати, як виховувати майбутніх дітей. Дмитро завжди першим мирився, привозив квіти, водив у кав’ярню, клявся у коханні. Його почуття були яскравими, поривчастими, як літня злива.
Чи любила Оксана? Вона проганяла ці думки. Коли вона замислювалася, в душі замість трепету виникала порожнеча — холодна, прірвна безодня, яка поглинала все, що їй було дороге: старі книжки у потертих обкладинках, чай з м’ятою в улюбленій кружці з ромашками, навіть її кота, що муркотів на колінах. Від цього ставало моторошно. Звісно, це були лиш фантазії, але вони здавалися такими реальними, що по спині бігли мурашки.
Оксана не любила Дмитра. Але все одно йшла під вінець. Він був старший на десять років, успішний, впевнений у собі. «З ним не пропадеш», — шепотіли подруги. Оксана кивала, приховуючи сумніви. І ось день весілля призначений. Біла сукня висіла в шафі, вабляча й лякаюча одночасно. Сьогодні — шампанське, полуниця, сміх подруг, а завтра — клятва біля вівтаря.
Крізь галасливий гомін Оксана ледве розчула стук у двері. Спочатку подумала, що здалося, але стук повторився. Гостей більше не чекали. Вона поспішила до дверей.
– Добрий вечір, — промовила літня жінка. Вона нагадувала стару вчительку: сиве волосся у тугий пучок, темна кофта поверх блузки, довга спідниця, потерті туфлі. Але її очі — сірі, проймаючі — дивилися так, ніби бачили крізь душу.
– Добривечір, — відповіла Оксана, очікуючи продовження.
– Зви мене Ганна Іванівна. Я мати Івана Шевченка, — представилася жінка.
– З Іваном щось трапилося? Чи з Олесем? — схвилювалася Оксана. Іван був її сусідом, а Олесь — його сином. Дружина Івана пішла кілька років тому, залишивши його з дитиною та боргами. Іван не зламався, працював, суворо, але справедливо виховував сина. Оксана по-сусідськи допомагала: пекла пироги, приносила Олесеві книжки з бібліотеки, садила під їхніми вікнами квіти — ромашки та левкої. Іван у боргу не лишався: лагодив паркан, допомагав із полицями. Олесь запрошував Оксану на прогулянки, разом збирали ягоди, з яких вона варила варення, ділячи його навпіл. Оксана знала, що в Івана є мати, але та жила в сусідньому селі й рідко навідувалася.
– Ні, з ними все добре, — заспокоїла Ганна Іванівна, піднявши худу руку. – І завдяки тобі, ОксанОксана згадала слова Ганни Іванівни, коли через рік після весілля з Олексієм вони сиділи біля вікна свого відновленого будинку, слухаючи, як за вікном шелестить дощ, а на долоні у неї лежала тепла рука чоловіка, якого вона нарешті навчилася любити по-справжньому.
