У маленькому містечку над річкою, де старі липи шепотіли з вітром, Ганна готувала холодець. Аромат спецій наповнював хату, а за вікном догоряв захід. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. Це був її онук Тарас.
— Бабусю, вітання! Ти й дідусь не проти, якщо я завтра завітаю? Тільки я буду не сам, — у його голосі відчувалася загадка, немов він приховував таємницю, від якої в Ганни защеміло серце.
— Звісно, заходь! А з ким? — у її тоні переплелися цікавість і легке хвилювання.
— Це сюрприз, — хитромудро відповів Тарас і поклав трубку.
Наступного дня лунав дзвінок у двері. Ганна, витираючи руки об фартух, поспішила відчинити. На порозі стояв Тарас, а поруч — незнайома дівчина з сором’язливою посмішкою.
— Бабусю, це Світлана, — представив її онук, і в його очах блиснула іскра. Ганна, почувши ім’я, завмерла, ніби час зупинився.
Зазвичай після школи до Ганни та її чоловіка Івана заглядали онуки. Старша Олена, ледве переступивши поріг, кидалася до діда:
— Діду, з математикою біда! Допоможеш?
Іван, відклавши газету, з посмішкою відповідав:
— Ну, що там за біда? Біри зошит, будемо розбирати. Це ж просто, дивись: ось рівняння, ось переносимо… Ну, що скажеш? Як розв’язати? — Він дивився на онуку з гордістю. — Молодець, Оленко, сама все зрозуміла! А казала — складно. Розумниця моя, та ще й краса!
Іван милувався Оленою — як вона схожа на Ганну в молодості! Ті ж уперті іскорки в очах, той же порив до мети, навіть коли сили вже на межі. Щоки горять, а посмішка — як у Ганни тих днів, коли вони лише починали зустрічатися.
— Ну що, у шашки зіграємо? — підморгнув Іван.
— Діду, я ж минулого разу програла, — сумнівалась Олена.
— І що? Програла — і більше не грати? Ну, гаразд, не будемо, — хитромудро прищурився він.
— Ні, давай! Де шашки? — Олена вже розкладала дошку. — Вибирай, діду! Ага, мої чорні! Сьогодні я тебе здолаю, а потім на бандурі зграємо, домовились?
А молодший онук, Тарас, завди біг до Ганни. Івана він трохи боявся — дід був суворий, але справедливий.
— Бабусю, допоможи з українською, а то знову негарно написав, четвірку поставили, — шепотів Тарас, опускаючи очі. — Дідові не кажи, я виправлю, гаразд? А що на вечерю? Борщ? Обожнюю! Бабусю, дивись, як я пишу, тоді точно акуратно вийде.
Ганна, сівши поруч, спостерігала, як Тарас старанно виводить букви. Онук був копією Івана — той самий швидкий погляд, та самая хватка. Ще у п’ять років Тарас рахував до ста, додавав і віднімав, як дорослий.
— Бабусю, дивись, вийшло! — Тарас підняв зошит. — Чисто, гарно! Це ти допомогла! — Він обійняв її. — А знаєш, чому я сам прийшов? Хотів сюрприз зробити — купив пампушки з вишнею для всіх! Тато на обід дав грошей, а я заощадив.
— Ох ти, мій козаче! Клич діда з Оленою, будемо вечеряти, а потім чай із твоїми пампушками.
— Почекай, бабусю, ще секрет є, — Тарас присунувся ближче і прошепотів: — Мені подобається одна дівчинка з класу, Світлана. Хочу подарувати їй парфуми, про які вона мріє. Вже заощаджую потроху.
— Серйозно, серденько? А Світлана з тобою дружить?
— Ні, бабусю, я ж ще маленький, — зітхнув він.
— Вона старша? Ви ж однокласники.
— Ні, я старший, мені десять, а їй дев’ять з половиною. Але вона вища за мене, бабусю, набагато вища. Якщо подарую парфуми, може, вона в мене закохається?
Ганна усміхнулась:
— Звісно, закохається! Ти ж який хлопець! А зростом — не біда, ти ж у баскетболі тренуєшся. Ми з дідом на парфуми для Світлани підкинемо, не хвилюйся. А тепер клич усіх до столу!
Час минав невблаганно. Олена закінчила школу і поїхала вчитися до іншого міста. Тарас уже у випускному класі, увесь у справах — іспити на носі, тренування з баскетболу. Але раз на тиждень він таки заходить до бабусі з дідом. Підріс, став самостійним, міцним, як Іван у молодості.
Вчора ввечері подзвонив, голос тремтів від хвилювання:
— Бабусю, ви з дідом не проти, якщо я завтра заскочу? Тільки я буду не сам. Сюрприз! Завтра все розповім.
— З дівчиною прийде, відчуваю, — прошепотіла Ганна Іванові, поклавши трубку.
— Ну, тоді ти, Ганнусю, надягни своє блакитне плаття, ти в ньому, як дівчинка. А мені знайди сорочку, я джинси вдягну. Треба виглядати на рівні, ми ж ще ой-ой! — підморгнув Іван.
Наступного дня дзвінок у двері лунаНа порозі стояли Тарас і Світлана, а в їхніх очах світилося щастя, наче доля саме тут, у цій хаті над рікою, знову переплела ниточки родинного тепла.
