«Встану — щоб нікому не дістався!» Як баба Олена встала з ліжка, коли запідозрила діда Івана у флірті
Баба Олена сильно знесилилася. Не було ані сили говорити, ані підвестися, ані навіть у вікно подивитися. Лежала, відвернувшись до стіни, наче вже все для себе вирішила. Чоловік її, дідьо Іван, як завжди зайшов у хату, зварив чайник, запарував ароматний чай — запах пішов на всю хату, немов у давні часи. Хотів підбадьорити кохану, але почув від неї зовсім не те, на що сподівався.
— Ось у шафі моя сукня лежить, — прошепотіла Олена. — І хусточка, в якій мене на останню путь провожатимуть… Тільки не переплутай, вона в пакеті, окремо…
— Що ти несеш таке?! — спалахнув Іван. — Та знайду я твою сукню! А от кого я біля крамниці зустрів… Марійку! Як вирядилася! Аж очі розбіглися. Підходить до мене й каже: «Не хочеш зі мною пройтися, Іване?» Що скажеш на це, а?
І тоді сталося диво. Баба Олена рвучко скинула з себе ковдру, різко сіла, а потім — і взагалі встала! Повільно, але твердо підійшла до шафи.
Іван застиг із чашкою в руках.
А почалося все ще раніше, коли Наталка й Тетяна, дві медсестри, сиділи на нічному чергуванні у сільській лікарні. Було тихо, пацієнти мирно спали, і жінки вирішили подивитися улюблений фільм про кохання.
— Скільки разів дивлюся — не набридає, — посміхнулася Тетяна.
— А я щоразу згадую свою бабусю з дідусем. Моя баба Олена з дідом Іваном — немов із кіно. І любов у них така ж справжня…
Наталка розповідала, як баба Олена завжди по-доброму бурчала на діда, а він лиш усміхався:
— Усе ти на мене нарікаєш, за що? Ось у інших чоловіки гуляють, п’ють, а я в тебе — золото!
На що баба Олена миттєво відповідала:
— Золотим ти став лиш після пенсії, а раніше — гуляка був ще той!
Коли бабуся злягла, усі спершу подумали, що погано. Їй з дідом вже за вісімдесят. Лікарі приїжджали, діти з міста викликали приватного спеціаліста. Але аналізи добрі, тиск у нормі, температура — як у космонавта. А Олена все лежала, не дивилася в очі, їсти відмовлялася.
— Не йде до мене нічого, — шепотіла вона. — Апетиту нема. Все… час уже…
Дідьо Іван ходив навколо неї, мов прив’язаний.
— Чайку з лимончиком? — пропонував.
— Ні…
— Ну хоча б вівсяної кашки! Я сам зварив!
Бабуся лише відверталася до стіни. Але все ж заради нього почала їсти по трохи — по ложці каші на воді.
Одного разу дід вийшов із хати, насунувши кепку. Олена ледве підвелася на ліктях:
— Ти куди?
— Та скоро повернуся, — буркнув він.
І пішов до Ганни — місцевої знахарки. Та дала йому зілля, нашіптала на вухо, як «повернути до життя» кохану.
— Все спрацює, — сказала, — якщо правильно зробиш.
Дід повернувся, запарував ті самі трави, а чай вийшов такий — аромат на всю хату! І тут баба Олена знову завела своє:
— Там у шафі моя сукня лежить… На смерть…
Але дід несподівано кинув:
— А Марійку я біля крамниці бачив! Така роздягнена була! Каже, весна, пташки співають, гуляти хочеться. А ще запропонувала мені разом пройтися. Уявиш?
Марійка була його перше кохання. Заміжня вона була не раз, але овдовіла, і тепер частенько підморгувала Іванові. Говорила, що щастя своє упустив, що могло б усе інакше бути…
Баба Олена про ці її слова знала. І хоча Іван завжди заперечував, сумнів у неї був.
А дід ще й додав:
— І Оксанку зустрів! Та взагалі вся як картинка — у новому пальті, губи підфарбовані, очі блищать. Чоловік у неї — старий, а вона — баба вогень!
І ось тоді бабуся скинула ковдру, спустила ноги з ліжка й з незадоволеним виглядом пішла до шафи.
— Не забув я твою сукню, не хвилюйся. Навряд чи найгарніша будеш, — стримано сказав дід.
— Яка ще смерть? — гаркнула Олена. — Мені й вийти не в чому! Пальто міль поїла, шапка стара, хустки — аби як!
— Так ти ж сама казала — не треба нічого, мовляв, все одно…
— А тепер хочу нове! — оголосила вона й почала з лютістю витягати старе з шафи.
— І Марійка, і Оксанка, мабуть, уже чекають. Думають, я ноги витягну? А я ось устала! Де твоя картопля? Хочу їсти. І чай давай сюди, з ароматом!
З того дня Олена знову почала ходити по хаті, наводити лад, навіть бурчати по-старому. Куди поділася вся її «неміч» — ніхто й не зрозумів.
Дід купив їй нове пальто, шапку й навіть яскраву весняну хустинку. Тепер баба Олена ходить по селу — прямо королева! Дідьо Іван поруч іде задоволений, посміхається химерно, ніби знає, хто кого насправді перехитрив.
— Ти подивися на нього! — скаржилася бабуся дочці, яка приїхала через тиждень. — Я ще жива лежала, а— А він вже з бабами заводить! Марійка, Оксанка — шанувальниці сільські! Не віддам я його нікому! Назло всім устала — і житиму довго, от тобі й усе!
