“Встану — щоб нікому не дістався!” Як баба Оля підвелася з ліжка, коли запідозрила діда Івана в зраді
Баба Оля зовсім знесилила. Не було сил ані говорити, ані підводитися, ані навіть виглядати у вікно. Лежала, повернувшись до стіни, наче вже змирилася зі своєю долею. Чоловік її, дід Іван, як завжди зайшов у хату, закип’ятив чайник, заварив духмяний чай — запах рознісся по всій хаті, немов у давні добрі часи. Хотів підбадьорити кохану, але почув від неї зовсім не те, на що сподівався.
— Ось у шафі лежить моя сукня, — прошепотіла Оля. — І суржик, у якому мене треба на останню путь проводити… Тільки не переплутай, він у пакеті, окремо…
— Що ти несеш? — спалахнув Іван. — Та знайду я твою сукню! А ось кого я зустрів біля крамниці… Марічку! Як вирядилася! Аж очі сліпить. Підходить до мене, каже: “Не хочеш зі мною прогулятися, Іване?” Що скажеш на це, а?
І тут сталося диво. Баба Оля рвучко скинула з себе ковдру, різко сіла, а потім — підвелася! Повільно, але твердо пішла до шафи.
Іван завмер із чашкою в руках.
А почалося все ще раніше, коли Наталка й Тетяна, дві медсестри, сиділи на нічній зміні у сільській лікарні. Було тихо, пацієнти мирно спали, і жінки вирішили передивитися улюблений фільм про кохання.
— Скільки разів дивлюся — не набридає, — усміхнулася Тетяна.
— А я щоразу згадую свою бабусю з дідусем. Моя баба Оля з дідом Іваном — як із кіно. І любов у них така ж щира…
Наталка розповідала, як баба Оля завжди лагідно бурчала на діда, а він лиш посміхався:
— Усе ти на мене нарікаєш, за що? Ось в інших чоловіки гуляють, п’ють, а я в тебе — золото!
На що баба Оля миттєво відповідала:
— Золотим ти став лише після пенсії, а раніше — гуляка був ще той!
Коли бабуся злягла, усі подумали, що погано. Їй і дідові вже по вісімдесят. Лікарі приїжджали, діти з міста викликали приватного спеціаліста. Але аналізи добрі, тиск у нормі, температура — як у космонавта. А Оля все лежала, у вічі не дивилася, від їжі відмовлялася.
— Не лізть у мене нічого, — шепотіла вона. — Апетиту нема. Усе… час уже…
Дід Іван ходив навколо неї, як прив’язаний.
— Чайку з лимончиком? — пропонував.
— Ні…
— Ну хоча б вівсяної кашки! Я сам зварив!
Бабуся лише відверталася до стіни. Але все ж заради нього почала їсти по трохи — по ложці каші на воді.
Одного разу дід вийшов із хати, насунувши кепку. Оля ледве підвелася на ліктях:
— Ти куди?
— Та скоро повернуся, — буркнув він.
І пішов до Ганки — місцевої знахарки. Та дала йому зілля, нашіптала на вухо, як “повернути до життя” кохану.
— Все спрацює, — сказала, — якщо правильно зробиш.
Дід повернувся, заварив ті самі трави, а чай вийшов такий — аромат на всю хату! І тут баба Оля знову завела своє:
— Ось у шафі моя сукня лежить… На смерть…
Але дід несподівано кинув:
— А Марічку я біля крамниці бачив! Така розмальована була! Каже, весна, пташки співають, гуляти хочеться. А ще запропонувала мені разом пройтися. Уявляєш?
Марічка була його перше кохання. Заміжня вона не раз була, але овдовіла, і тепер часто підморгувала Іванові. Говорила, що щастя своє проґавив, що все могло бути інакше…
Баба Оля про ці її слова знала. І хоч Іван завжди заперечував, сумнів у Олі був.
А дід ще й додав:
— І Катрю зустрів! Та взагалі як маків цвіт — у новому кожусі, губи нафарбовані, очі блищать. Чоловік у неї — старий, а вона — баба вогонь!
І ось тут бабуся скинула ковдру, спустила ноги з ліжка й з сердитим виглядом пішла до шафи.
— Не забув я твою сукню, не бігайІ дід Іван лише прищурився, ховаючи усмішку — адже він уже довів, що найкраще лікарство для його Олі не трав’яні відвари, а ревність.
