Тіні у домі біля моря
У приморському селищі, де солоний вітер грає на вузьких провулках, Оксана проводила вечір у своєї свекрухи. За вікном ревіли хвилі, а в хаті пахло свіжозвареним борщем. Глибокої ночі тишу розірвав дзвінок телефону. Оксана глянула на екран – дзвонила сусідка Марія.
– Оксанко, швидше приїжджай! – голос Марії тремтів від хвилювання. – До тебе хтось щойно приїхав! Авто у двір заїхало, самі зайшли!
– Як?! – здивовано видихнула Оксана, серце закалатало. – Яка машина?
– Великий чорний позашляховик! Двоє їх, чоловік і жінка. Вона білявка, а він з вусами, – випалила Марія.
Оксана, не гаючи часу, викликала таксі. За годину вона вже вставляла ключ у замок свого будинку, а в грудях назрівала тривога. Обережно відчинивши двері, вона ступила всередину й завмерла, не вірячи очам.
– Іванку, – Оксана набрала сина, голос дрижав від гніву. – Ти що, за моєю спиною з кимось у хаті тусуєшся? Як це – ні? То хто в мою відсутність туди лізе? У тебе ж ключі є!
– Мамо, ти про що? – здивувався син. – Я сто років у тебе не був, працюю без вихідних! А що трапилося?
Оксана розповіла про дивацтва: речі не на своїх місцях, продукти з холодильника зникають.
– Я ж знаю, де що лежить! – обурилася вона. – Приїжджаю від бабусі, а все перевернуто!
Оксана Петрівна жила сама вже три роки. Чоловік, Богдан, більшу частину року проводив на заробітках, працюючи заради спокійної старості. Оксана не скаржилася: город вони закинули, господарства не тримали, вирішивши, що на пенсії повернуться до грядок і курей.
Останні місяці вона ділила час між своїм будинком і селом, де жила свекруха, Ганна Іванівна. У свої вісімдесят сім свекруха часто хворіла, і Оксана проводила у неї половину місяця, допомагаючи по господарству.
Дивацтва почалися нещодавно. Повернувшись одного разу від свекрухи, Оксана помітила, що у ванній висять чужі рушники – замість її блакитних, акуратно складених, з’явилися яскраво-зелені. У холодильнику зникли банки з тушкованим м’ясом, хоча вона точно їх не чіпала. На ліжку у спальні покривало було зім’яте, ніби хтось спав.
Спочатку Оксана подумала, що їй здається. Може, вона переплутала? Може, і не було тих банок, а рушники вона сама повісила? Але сліди чужої присутності були занадто очевидними. Нічого не зникло – ні гроші, ні прикраси, ні техніка. Замки цілі, вікна не розбиті.
Вона списала все на втому, але незабаром історія повторилася. Рушники знову змінилися, а з холодильника зникли консерви. Оксана вирішила не гадати і зробила перед від’їздом до свекрухи кілька фото на телефон. Повернувшись через тиждень, вона порівняла знімки з реальністю – сумнівів не залишилося: хтось жив у її домі.
Оксана кинулася до сусідки Марії. Та, вислухавши, здивувалася:
– Нікого не бачила, Оксанко. У вас же висока огорожа, нічого не роздивишся. А що трапилося?
– Речі не на місцях! – поділилася Оксана. – То рушники поміняються, то їжа зникне. Я вже не знаю, що й думати!
– Слухай, а раптом це Іванко? У нього ж ключі є. Може, він з кимось туди ходить? – припустила Марія.
Оксана задумалася. Син із дружиною Соломією жили злагоджено, але раптом він і справТільки з часом Оксана зрозуміла, що найглибші тіні завжди ховаються не в кутках будинку, а в серцях тих, кому довіряєш.
