Олексій зайшов до матері без попередження.
— Сину, вітаю! Чому не подзвонив заздалегідь? — здивувалася Наталія, побачивши сина на порозі.
— Та я неподалік був, вирішив зайти, провідати, — знизав плечима Олексій.
— Заходь, чаєм пригощу, — запросила його мати.
Він пройшов у кухню, сів за стіл. Щось у його погляді було неспокійним, тривожним.
— Олексію, у тебе щось трапилося? — із занепокоєнням запитала Наталія.
— Мамо, мені батько повідомлення надіслав… — тихо проговорив він і простягнув їй телефон.
Жінка глянула на екран, прочитала, і кров у жилах у неї застигла.
«Сину, треба серйозно поговорити. Приходь до мене в суботу. Захопи братів. Це стосується спадщини. Твій батько.»
Кілька років тому Наталія прийшла на роботу в сльозах. Колеги не одразу зрозуміли, що сталося, але вона, витерши очі, промовила:
— Мій чоловік проміняв нас із синами на молодшу жінку.
— Та ви ж стільки років разом! Хто б міг подумати…
— І я не могла. Він сказав, що давно перестав бачити в мені жінку. Я для нього — сусідка, мати його дітей. Не дружина. Не кохання. Він попросив розлучення.
— Може, ти занадто його опікувала? Чоловіки це не люблять…
— Та я не опікувала! У мене навіть часу на нього не було — діти, робота, все на мені. Він був дорослим чоловіком. Просто… у нього вдача така. Все життя вабило наліво. Поки грошей не було — повертався. А як знайшов гарну роботу, раптом згадав, що йому бракує пригод.
Після розлучення він пішов до молодої колеги. Там був і роман, і нове життя, і гроші. А потім… як у дешевій мелодрамі. Робота пішла під укіс, гроші скінчилися, і його «кохання» швидко знайшла заміну.
— Ми викинули твої речі за тин, — заявив їй новий кавалер Світлани. — Встигнеш — підібереш.
Юрій, збитий з пантелику, принижений, повернувся у стареньку квартиру своєї матері. Там він і залишився. Ні сім’ї, ні майна — все, що залишилося, це гіркота. Він намагався влаштувати особисте життя наново, але жінки, яких він зустрічав, не влаштовували його матір. Вона стала сварливою, ревнивою, і жодну не приймала. Так і лишився сам.
А його сини росли, незважаючи ні на що. Старший, Олексій — розважливий і відповідальний. Працював на будівництві, одружився, став батьком. Середній, Богдан — веселий і добрий, вступив до медуніверситету, одружився з однокурсницею. Молодший, Тарас — неодружений, але життєрадісний. Сказав прямо: «Мені й одному добре».
І ось тепер батько нагадав про себе. Він кликав. Брати, неохоче, пішли. Те, що вони побачили в квартирі, вразило їх: бруд, сирість, батько — блідий, згорблений, наче з нього злізли роки й гідність.
— Заходьте. Сідайте, — прохрипів він. — У ногах правди нема, у мене — тим більше. Ваша мати померла. Я сам. Зрозумів, що нікому не потрібен. А ви — мої діти. Спадкоємці. Квартира моя. Не кидайте мене, і після смерті все ваше. По рівній частині. Або як домовитеся…
Брати переглянулися. Сказати, що вони були зворушені — значить нічого не сказати. Жаліючи батька, вони пообіцяли подумати. А ввечері зібралися у матері, розповіли все їй — і тут почалося.
— Ви мені поступитеся своїми частками? — першим заговорив Олексій. — У мене сім’я, діти, мені потрібніше.
— Почекай, — насупився Богдан. — У нас із дружиною теж плани на дитину. Оренда нас давить. Я хотів би продати свою частину й внести перший внесок на іпотеку.
— А я що? Раз у мене нема родини — то й частка мені не належить? — обурився Тарас. — Моя частка — моя. Хочу — продам, хочу — проп’ю. Це моє право!
Голоси ставали все голоснішими. Наталія, що сиділа поруч, не могла повірити, як колись дружні сини стали ворогами через обіцяну квартиру.
— Тихо! — вигукнула вона. — Що ви робите?! Ніякої квартири ще нема! А ви вже сваритеся!
— Мамо, вибач… — першим здаОлексій перший опустив голову, потім Богдан зітхнув, а Тарас усміхнувся — і в цю мить вони зрозуміли, що найбільший скарб не в стінах, а в їхніх спільних серцях.
