Дмитро сидів за столом, дивлячись крізь Олену. Вона щось розповідала, махала руками, сміялася, але він був десь далеко.
— Дмитре, ти мене взагалі не чуєш. Щось трапилося? — змінила тон дівчина.
— Ні, все гаразд, — зморгнув він. — Розказуй далі.
— Та я ж бачу… — наполягала вона.
— Скажи, ти вмієш варити суп? — несподівано запитав він.
— Що? Який суп? — здивувалася Олена.
— Ну, звичайний. Борщ, курячий бульйон з локшиною…
— Так, звичайно. А що?
— У мене до тебе прохання, — серйозно сказав Дмитро.
…
Біля входу до квартири номер п’ятнадцять вже другий день стояв сміттєвий пакет. Дмитро помітив його вчора, ледь не зачепивши. До ранку додався ще один, невеличкий. Запаху не було, але виглядало дивно. Будинок був новий, люди заселилися лише рік тому.
Повертаючись увечері, він побачив, що пакети досі на місці. Зітхнув і вирішив поговорити з господарями вранці.
Наступного дня їх було вже три. Дмитро насупився, подзвонив у двері. Раз, два.
— Іду, іду… — почувся жіночий голос.
Перед ним постала літня жінка в окулярах і блакитному в’язаному кардигані. Вона посміхнулася, але відверто зніяковіла і спробувала зробити крок назад.
— Доброго ранку. Це ваші пакети. Будь ласка, винесіть їх. Прибиральниця — не повинна за вас це робити.
— Я думала… онук обіцяв приїхати. Все збиралася… руки не слухаються, — винувато промовила вона, показавши тремтячі долоні.
— Я винесу. Не хвилюйтеся, — Дмитро узяв пакети та пішов.
…
Увечері, лише він зайшов у під’їзд, двері квартирки відчинилися.
— Добрий вечір. Ось… — жінка простягла купюру. — За сміття.
— Не треба. Серйозно.
— Та заходьте. Стояти мені важко…
Дмитро увійшов у квартиру. Простий інтер’єр, мінімум меблів. Уздовж стіни коробки: з локшиною швидкого приготування, з картопляним пюре, з молоком тривалого зберігання.
— Мені неважко. Просто не виставляйте на сходи. Можу забирати сміття о восьмій.
— Дякую вам, Дмитре. Я — Ганна Іванівна. У мене всього вистачає. Онук раз на місяць привозить. Тільки ось руки… супчик, буває, згадується, — вона спробувала посміхнутися.
…
Увечері Дмитро сидів з Оленою в кав’ярні. Вона цвірінькала про сукню, яку приміряла. Він мовчав.
— Ну що ти знов у своїх думках? — надулася вона.
— Вибач. Просто думаю.
— Про десерт? Візьмемо тірамісу? Чи грушу в карамелі?
— А ти вмієш варити суп? — несподівано перебив він.
— Це запрошення до мене? Чи ти хочеш, щоб я стояля біля плити у твоїй футболці? Том ям підійде?
— Звичайний… Борщ, курячий бульйон…
— Замов тут і віднеси своїй бабусі, — роздратовано кинула Олена. — Для цього є соцпрацівники.
…
Він вийшов із кав’ярні збентежений. Зайшов у супермаркет, хотів купити напій. І раптом почув, як дівчина вибирала курку.
— Це — на суп? — запитав він.
— Так. Найкраща. Схожа на домашню.
— А що ще потрібно для бульйону?
Вони заговорили. Її звали Марійка. Вона жила у сусідньому будинку. Коли він розповів про бабусю, вона сказала:
— Приходь за півтори години. Я зварю каструлю.
…
Він приніс каструлю бабусі. Потім повернувся до Марійки.
— Вона так зраділа, ніби не супу, а увазі.
— Бо це і була увага, — кивнула Марійка. — Суп — тільки повід.
Телефон Дмитра завибрував. Олена. Він відмінив дзвінок.
— Ну що, їси? Остигне ж.
Дмитро усміхнувся:
— Суп і справді важливіший.
