У кухні пахло смаженими котлетами. Оленка спритко перевертала їх на сковороді, вичікуючи той самий хрусткий золотистий колір. Маленький Юрко тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День видався виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів кров стигає в жилах.
— Василю, підійди до Юрка! — гукнула Оленка, не обертаючись, та сподіваючись на чоловіка.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила сковороду на вогні й метнулася до кімнати. Взяла сина на руки, пригорнула, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети пригоріли. Гіркий присмак повісився у повітрі.
— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Василю, — гірко сказала вона.
Син знову захлипав. А Василь? Сидів, немов прикований, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
— Василю! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини! — підвищила голос Оленка. І тут з кімнати лунав тріумфальний окрик:
— ГОООООЛ!!!
Від цього крику Юрко заревів ще дужче.
Оленка знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — усередині клекотіло. Повернувшись на кухню, вона сіла за стіл, закривши очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Василю, будь ласка. Погуляй із Юрком. Мені треба закінчити справи на кухні, та й просто перевести подих…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відводячи погляду від екрана.
— Усе. З мене досить, — холодно сказала Оленка. — Насолоджуйся своєю свободою, Васильку. Я йду. До мами.
Вона зібрала речі, зібрала малого. У візочку допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Оленка стояла біля дверей рідного дому.
— Мамо, ми з Юрком поживемо в тебе. Трохи. — Голос тремтів, але в очах була рішучість.
— Живіть, скільки треба, — сказала мати. — Ви що, посварились?
— Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені хоч трохи, гаразд?
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Василь».
— Оленко, куди ти пішла? — здивовано спитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол був важливіший?
— Я нічого не чув… — пробурмотів він.
— Ось у твоїй проблемі — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Тільки себе та м’яч по полю.
— Знову почалося, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Бо все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.
— Навіщо тоді взагалі заміж виходила, якщо від мами відійти не можеш?!
— Навіщо? — голос її став різким. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати та слухати про твій футбол?! Увесь свій вік про це мріяла! Справжня казка!
— А ти хочеш, щоб я жіночою роботою займався? Не дочекаєшся! Краще розлучуся, ніж під каблуком буду!
— Ну і йди. Розлучайся. — Вона відключила дзвінок.
Мати, яка сиділа в сусідній кімнаті, підійшла:
— Усе ж посварились, так?
— Мамо… я не домробітниця. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — просто допомогти. А він кричить: «Розлучуся!» Нехай іде.
— Оленко, не квапся. Так, він не правий. Але батько дитині теж потрібен. Може, ще не все втрачено.
Минув тиждень. Дзвінок.
— Оленко, я занудився… Приїдь, — голос чоловіка звучав благально.
— Я тільки почала приходити до себе. Завдяки мамі.
— Значить, не повернешся? — тон різко змінився.
— Повернуся. Якщо допомагатимеш. Не прошу вночі до малого вставати. Але у вихідні — будь ласка. Ти батько.
— Не дочекаєшся! Я мужик, а не баба! Жіноча робота — нехай жінки й роблять!
Минув місяць. Юрко вже спав уночі. Оленка нарешті перевела подих. Однієї суботи вона підійшла до матері:
— Мамо, я поїду до Василя. Хочу спробувати помиритися. Потім разом за Юрком приВона відчинила двері й застигла на порозі — на кухні пахло пригорілими котлетами, а на дивані сиділа чужа жінка з її сином на руках, а Василь, посміхаючись, подавав їй тарілку з вечерею.
