На кухні пахло смаженими котлетами. Оксана спритнo перевертала їх на сковорідці, чекаючи ідеальної скоринки. Маленький Назарко тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День видався виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, годування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів серце стискається.
— Іване, підійди до Назарка! — гукнула Оксана, не обертаючись, але сподіваючись на відгук чоловіка.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й метнулася до кімнати. Взяла сина на руки, пригорнула, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Гіркий запах розійшовся кухнею.
— Ну от, тепер у смітник. Дякую, Іване, — гірко промовила вона.
Син знову заплакав. А Іван? Сидів, наче прикований, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
— Іване! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини! — голос Оксани став різкішим. І тут із кімнати розлягся радісний крик:
— ГОООООООЛ!!!
Від цього Назарко заревів ще дужче.
Оксана знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Втома зникла — тепер усередині кипіло. Повернувшись на кухню, вона сіла за стіл, закрила очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Іване, будь ласка. Прогуляйся з Назарком. Мені треба закінчити справи тут, да й просто перевести дух…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відводячи погляду від екрана.
— Все. З мене досить, — холодно сказала Оксана. — Насолоджуйся своєю свободою, Іванку. Я йду. До мами.
Вона зібрала речі, взяла малого. У санки допоміг сусід — якраз виходив з під’їзду. За годину Оксана стояла біля дверей рідного дому.
— Мам, ми з Назарком поживемо в тебе. Недовго. — Голос тремтів, але в очах була рішучість.
— Живіть, скільки треба, — відповіла мати. — Ви що, посварилися?
— Ні, просто я втомилась. Ти ж у відпустці — допоможи трохи, добре?
Вечером задзвонив телефон. На екрані — «Іван».
— Оксанo, куди ти пішла? — здивовано спитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?
— Я нічого не чув… — пробурмотів він.
— Ось у чому проблема — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Тільки себе та м’яч на полі.
— Знову почалося, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Бо все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.
— Навіщо ти взагалі заміж виходила, якщо від мами відійти не можеш?!
— Навіщо? — голос її зріс. — Щоб тобі готувати, за тобою прибирати, прати та слухати про твій футбол?! Усе дитинство мріяла про це! Справжня казка!
— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Краще розлучуся, ніж під каблуком сидітиму!
— Ну— То йди. Розлучайся. — Вона вимкнула телефон і більше ніколи не повернулася.
