Натомість десерту — борщ: історія про добро, яке гріє краще за обід
Тарас сидів за столом, дивився крізь Олену. Вона щось розповідала, махала руками, сміялася, але він був десь далеко у своїх думках.
— Тарас, ти мене взагалі не слухаєш. Щось трапилося? — насторожилася вона.
— Ні, усе гаразд, — зморгнув він. — Розказуй далі.
— Я ж бачу… — наполягала Олена.
— Скажи, а ти вмієш варити борщ? — несподівано спитав він.
— Що? Який борщ? — здивувалася дівчина.
— Ну, звичайний. З буряком, курячий бульйон з локшиною…
— Ну так, звісно. А що?
— У мене буде до тебе прохання, — серйозно сказав Тарас.
…
Біля дверей квартири номер п’ятнадцять другий день стояв сміттєвий пакет. Тарас помітив це ще вчора, ледь не зачепивши його. Зранку з’явився ще один, невеличкий. Запаху не було, але виглядало дивно. Будинок був новим, люди заселилися лише рік тому.
Коли ввечері він повертався додому, пакети досі стояли там само. Він похитав головою і вирішив поговорити з господарями вранці.
Наступного дня їх стало три. Тарас насупився і подзвонив у двері. Раз, два.
— Іду, іду… — почувся жіночий голос.
Перед ним постала літня жінка в окулярах і блакитному в’язаному кардигані. Вона посміхнулася, але явно зніяковіла і спробувала прикрити двері.
— Доброго ранку. Ці пакети ваші. Будь ласка, винесіть їх. Прибиральниця — не повинна.
— Я думала… онук обіцяв приїхати. Все збиралася… руки не слухаються, — провинувато промовила вона, показавши тремтячі долоні.
— Я винесу. Не хвилюйтеся, — Тарас узяв пакети й пішов.
…
Ввечері, лише він увійшов у під’їзд, двері квартири номер п’ятнадцять трохи відчинилися.
— Добрий вечір. Ось… — жінка простягнула купюру. — За сміття.
— Не треба. Серйозно.
— Та заходьте. Стояти мені важко…
Тарас увійшов у квартиру. Проста обстановка, мінімум меблів. Коробки вздовж стіни: з локшиною швидкого приготування, картопляним пюре, молоком тривалого зберігання.
— Мені неважко. Просто не виставляйте на сходи. Сміття можу забирати о восьмій ранку.
— Дякую вам, Тарасе. Я — Надія Іванівна. У мене всього вистачає. Онук раз на місяць привозить. Тільки руки от… борщик, буває, згадується, — вона спробувала посміхнутися.
…
Ввечері Тарас сидів із Оленою в кав’ярні. Вона цвірінькала про сукню, яку приміряла. Він мовчав.
— Ну що ти знов у своїх думках? — насупилася вона.
— Вибач. Так, думаю.
— Про десерт? Візьмемо сирники? Чи яблука в карамелі?
— А ти вмієш варити борщ? — несподівано перебив він.
— Це запрошення до мене? Чи хочеш, щоб я стояла біля плити у твоїй футболці? Може, лагман підійде?
— Звичайний… Борщ, курячий бульйон…
— Замов тут і віднеси своїй бабусі, — роздратовано кинула Олена. — Для цього є соцпрацівники.
…
Він вийшов із кав’ярні розгублений. Зайшов у супермаркет, збирався купити сік. І раптом почув, як дівчина вибирає курку.
— Це на бульйон? — спитав він.
— Так. Найкраща. Схожа на домашню.
— А що ще потрібно?
Вони заговорили. Її звали Марічка. Вона жила у сусідньому будинку. Коли він розповів про бабусю, вона сказала:
— Приходь через півтори години. Я зварю каструлю.
…
Він приніс каструлю бабусі. Потім повернувся до Марічки.
— Вона так зраділа, ніби не борщу, а увазі.
— Тому що це саме так і було, — кивнула Марічка. — Борщ — лише привід.
Телефон Тараса завибрирував. Олена. Він скинув дзвінок.
— Ну що, їси? Остигне ж.
Тарас усміхнувся:
— Борщ і справді важливіший.
