Зустріч із присмаком гіркоти
Нещодавно, повертаючись додому з ринку, я натрапила на давню знайому. Не бачились ми роками – колись тіпалися сусідками, ділилися новинами, а потім життя розвело нас різними стежками. Вона радісно посміхнулася, обняла, наче й не було цих років мовчання. Запропонувала присісти на лавочку біля скверу – давай, мовляв, побалакаємо, згадаємо минуле. Я погодилася. Тоді ще не знала, що ця розмова залишить на душі подряпину.
Розговорилися. Я розповіла, що вже три роки як одружена. Що в нас із чоловіком двоє чудових дітей, молодшій – всього рік. Зараз у декреті, насолоджуюся материнством. Ділилася щиро, з теплом – адже здавалося, що переді мною людина, з якою можна говорити відверто. Але чим більше я розповідала, тим більше змінювався її вираз обличчя: посмішка сповзла набік, очі потьмаріли, а в погляді з’явилася якась дивна втома, перемішана з дратівливістю.
Спершу подумала – може, просто настрій не той. Але потім почула від неї фразу, вимовлену з такої іронією, що мені стало справді ніяково:
– Ну треба ж, і нарожала, а фігура як у дівчинки… навіть не скажеш…
Сказала це з удаваною усмішкою, але вголосі відчувалася заздрість, майже злість. Я ніяково посміхнулася, хотіла змінити тему, але відчувала, як між нами зависла напруга. Усе, про що я говорила, викликало в неї якусь тиху злість.
Коли я сказала, що мені пора – старшу треба забрати зі школи, вона з недбалою посмішкою кинула на останок:
– Пощастило тобі… І чоловік є, і діти… Щаслива, і що тут скажеш.
А потім різко встала і пішла. А я залишилася сидіти на тій лавці, наче мене облили холодною водою. Я знала, що в неї один син. Йому вже за тридцять. Ще раніше чула, що в них проблем із ним – із кришею: не працює, жити самостійно не хоче, сидить на її шиї. Була навіть історія, що потрапив у погану компанію і почав вживати наркотики. Одружуватися не збирається, а в цілому характер важкий, невдаваний. Але для неї він завжди був і залишався єдиним, коханим, сенсом життя.
Мабуть, саме тому її так вразило те, що в мене склалася родина, є діти, і я, на її погляд, ще й «занадто щасливо виглядаю». Заздрість. Ось що це було. Чиста, уїдлива заздрість. Хоча я її не провокувала,
