— На кого б скаржітися, якщо дочка тебе ненавидить? — бурмотала Ганна, лежачи на протертому дивані, закривши обличчя рукою. — Хоча б хтось повинен їй пояснити, що матір треба шанувати. Хоча б хтось…
У кімнаті стояв сірий сутінок. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря в’ївся в шпалери і стіни. Ганна не могла підвестися — голова гула, наче в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалась нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Як і не пам’ятала, у який момент минулого вечора дістала пляшку й куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Оксана ненавиділа п’яних.
Це була не просто неприязнь. Це була ненависть, глибока й давня, як корінь старого дуба, що проріс у кожну її клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли у їхній хаті починалося щось на кшталт пекла: мати, хитаючись, вривалася у двері, гучно гримала, не влучала у вимикач, чіплялася за стіни. Іноді падала. Іноді спала біля порога, не дійшовши до ліжка.
Одного разу Оксана знайшла Ганну, лежачу біля під’їзду обличчям у бруд. Їй було сім. Сім років — а вона вже знала, що таке сором. Що таке перегар, погляди сусідів, насмішки однокласників:
— Оксанко, а твоя мати сьогодні у калюжі чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбитий посуд, збирати порожні пляшки у мішки та виносити на смітник так, щоб ніхто не побачив. Оксана мила підлогу, коли мама не могла навіть підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо просто інакше було неможливо жити. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати говорила сама з собою, кричала, ревіла, розбивала склянку об стіну, падала. А Оксана сиділа в темряві, обійнявши подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Лише б не привернути уваги, не розлютити. Бо п’яна матір могла бути різною. Іноді плакала, іноді верещала, а іноді — била.
Оксана виросла. Виїхала, як тільки змогла. Поступила в університет, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Тараса. Тихого, надійного. Вони одружились. Народився син — Данилко. І Оксана дала собі клятву:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не боятиметься кроків у кімнаті. Ніколи не витиратиме за мною підлогу.
Вона оберігала свого сина як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки й чисті простирала з запахом лаванди. Усе те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Зрідка — короткі розмови, завжди холодні. І лише тоді, коли у Ганни були відносно «ясні» дні. Вона не хотіла впускати її у своє життя. Навіть на крок.
Але Ганна — не розуміла.
Кожен її ранок починався з болю в голові та лайки. Вона бурчала, справляла сліди бурхливої ночі, спотикалася по хаті. Іноді прокидалася на кухонній підлозі, між окурками, попільничкою і тарілкою із застиглим жиром. Іноді — на дивані, не пам’ятаючи, як там опинилася.
Іноді — в сльозах, з образами:
— Отака невдячна! Я ж її народила, ночами не спала, а вона збігла, як остання миша. Ані дзвінка, ані листа… А хіба ж вона мені чужа? Власна ж дочка.
Іноді у лютості вона шмагала склянку об стіну й волала на увесь будинок:
— Нахабка! Думає, що матір можна викреслити, як помарку?! Ось помру — навіть не дізнається!
Іноді — плакала. Тихо. Гірко. Бо розуміла. Розуміла, що сама все зруйнувала. Що кожну свою “ще по одній” вона міняла на тепло дочки. Що проміняла любов на літри. І знала, що тепер уже пізно.
Іноді Ганна намагалася згадати, коли все пішло не так. На якому перехресті вона звернула не туди? Після смерті чоловіка? Після втрати роботи? Чи раніше — коли вирішила, що вечірня чарка «для розслаблення» — це нормально?
Тепер вона жила у самотності. Без родини. БІ найсумніше було те, що жодне скаржниче місце у світі не змогло б повернути їй того, що вона втратила — любов власної дитини.
