— Доброго ранку, — пробурчала Соломія, заходячи в офіс і важко опускаючись у своє крісло. Вона ввімкнула комп’ютер, відвела погляд у вікно, де низькі хмари зливались із дощем, навіть не глянувши на колег.
— Доброго, — відгукнулись Лариса й Оксана, переглянулись і знизали плечима. Зазвичай усміхнена й балакуча Соломія, чия доброзичливість стала легендою відділу, мовчала, стиснувши губи. Здавалось, що разом із дощем за вікном у її душу пролилася та сама сірість.
У кабінеті працювали троє: Соломія, тридцятирічна мати сина, спокійна й акуратна; Лариса — старша за всіх, тридцять шість, дві дитини, жвава й енергійна; і Оксана — молодша, двадцять сім, живе з хлопцем. Лариса, як і годиться, була ініціатором усіх перерв і розмов.
— Дівчата, може, кави? — не витримала вона тиші й підвелася до кухонного куточка. — Зараз буде.
— Давай, — підтримала Оксана. Соломія мовчала.
За хвилину Лариса повернулась з підносом, де стояли три чашки. Подала всім. Соломія мовчки кивнула, не показавши ні вдячності, ні погляду. Оксана спробувала розрядити атмосферу:
— Дякую, Ларисо! Ти у нас господиня року.
Вони з Ларисою засміялись, а Соломія ледь помітно посміхнулась. Лариса більше не витримала:
— Соломіє, ну скажи, що трапилось? А то я вже думаю, чи не образили ми тебе?
— Та ні, — похитала головою Соломія, — просто вдома складно. Навіть не вдома… з родичами.
— Знов Тетяна? — насупилась Оксана. — Слухай, скільки можна… не звертай уваги, чесно. Таке в собі носить не можна.
— А як не звертати, коли ми буквально живемо стіна в стіну. Два будинки на одній ділянці. Микола мій, як завжди, робить вигляд, що не помічає. А його брат Василь нормальний, спокійний. А от Тетянка… Це просто катастрофа. Учора я не витримала. Вилила їй усе, що назріло. Тепер самі не знаю, як далі поряд жити.
Коли Соломія вийшла заміж за Миколу, його батько збудував два однакові будинки: один — старшому синові Василю, інший — молодшому Миколі. Після весілля Соломія з Миколою оселились у своєму домі, поруч — Василь із дружиною Тетяною. Але пройшло лише кілька днів, як удар: у аварії загинули батьки Миколи й Василя. Брати лишились самі, у одному дворі, зі своїми родинами.
Спочатку все було добре. Майже одночасно обидві дружини народили дітей. Здавалось, життя йде паралельно, мирно. Але поступово Соломія почала відчувати, наскільки вони з Тетяною різні.
Тетяна — гаряча, голосна, завжди незадоволена. Соломія ж — тиха, любить спокій, домашній затишок, самоту на кухні під музику та запах кави зранку. Микола — також спокійний, врівноважений. У цьому вони ідеально підходили одне одному.
— Я ніколи не любила галасливі компанії. Моя родина — це мій світ, — ділилась Соломія з колегами. — Мені добре з чоловіком і сином, нам не потрібні сторонні.
А ось Тетяна вважала інакше.
— Ми всі одна родина, і повинні бути разом. Що це за замкнутість? — твердила вона.
Та якби тільки слова… Тетяна з перших днів поводилась як господиня всього двору. Свою територію вважала спільною, лізла у справи Соломії й Миколи без запиту. Могла ввірватись у будинок, не постукавши, навіть коли Соломія годувала чи клала дитину.
— Ой, я думала, ти вже встала! Ну добре, не заважаю! — і грюкала дверима.
У вихідні, коли Соломія прокидалась раніше, щоб насолодитись ранковою кавою наодинці, Тетяна з’являлась у вікні, ніби за розкладом:
— Каву п’єш? І мені налий, зараз прийду, — і через хвилину вже сиділа на її кухні.
— Іноді я просто хочу побути сама… — говорила Соломія чоловікові. — А вона ніби спеціально руйнує мій спокій.
Але сказати прямо — не дозволяла виховання. Хоча й сам Василь не раз зауважував дружині:
— Тетяно, залиш Миколу й Соломію у спокої. Ти б не витримала, якби до тебе так лізли.
Одного вечора, після важкого тижня, Соломія замовила до дому суші. Маленьке свято — син закінчив четверть на п’ятірки. Лише вона вийшла забрати замовлення, як Тетяна вилетіла із сусіднього будинку:
— Суші?! Ви замовили суші й мені не сказали?! Чому ти завжди мовчиш?! — і вилила на неї потік докорів та образ.
Соломія зніяковіла, Микола спробував заспокоїти ситуацію, але Тетяна влаштувала сцену на весь двір. Василь затягнув дружину додому, але крики ще довго лунали з-за стіни. Соломія зачинила двері й заплакала.
— Чому я маю з нею узгоджувати кожну покупку, кожну дію? Це наша вечеря, наш вечір! Я не зобов’язана ні перед ким звітуватись! — вибухнула вона, стримуючи сльози. — Вона вічно втручається, контролює, галасує. А ми просто хочемо тиші.
Наступного ранку вона прийшла до офісу змучена. Розповіла все колегам. Ті лише похитували головами.
— Десять років так жити? — розвела руками Лариса. — Я б на тво— Я б на твоєму місці давно б вже переставила меблі так, щоб її голос не доходив до наших вікон, — несподівано просто сказала Оксана, і Соломія вперше за цілий тиждень по-справжньому усміхнулась.
