— Куди подалася скаржитись на доньку? — бурмотіла Оксана, лежачи на просидженому дивані, закриваючи обличчя рукою. — Хоч би хтось пояснив їй, що матір треба шанувати. Хоч хтось. Будь-хто…
У кімнаті стояв сивий присмерк. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря в’їдався у шпалери та стіни. Оксана не могла підвестися — голова дзвеніла, наче в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалась нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Так само, як і не пригадувала, у який момент минулого вечора дістала пляшку, і куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Марія ненавиділа п’яних.
Це була не просто неприязнь. Це була ненависть, глибока й давня, як корінь старого дерева, що проростає в кожну її клітину. З дитинства, з тих вечорів, коли в їхній хаті починалося щось на зразок пекла: мати, хитаючись, вривалася в квартиру, гриміла дверима, не потрапляла на вимикач, чіплялася за стіни. Іншого разу — падала. Іншого — спала біля входу, не дійшовши до ліжка.
Одного разу Марія знайшла Оксану, що лежала біля під’їзду обличчям у бруд. Їй було сім. Сім років — і вона вже знала, що таке сором. Що таке перегар, погляди сусідів, насмішки однокласниць:
— Мар’є, твоя мамця сьогодні в канаві чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбиті тарілки, збирати порожні пляшки у мішки і виносити до смітника так, щоб ніхто не бачив. Марія мила підлогу, коли мати не могла навіть підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо інакше жити було неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати говорила сама з собою, кричала, ридала, розбивала скляну банку об стіну, падала. А Марія сиділа в темряві, обіймаючи подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Аби тільки не накликати, не розлютити, не привернути увагу. Бо п’яна мати могла бути різною. Іншого разу плакала, іншого — кричала, а інколи — била.
Марія виросла. Пішла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Богдана. Тиха, надійна людина. Вони одружилися. Народився син — Ярослав. І Марія дала собі обітницю:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не буде боятися кроків у коридорі. Ніколи не відмиватиме за мною підлогу.
Вона берегла сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки та чисті простирадла з запахом лаванди. Усе те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Рідко — короткі розмови, завжди стримані. І лише тоді, коли в Оксани були відносно «тверезі» періоди. Вона не хотіла впускати її у своє життя. Ані на крок.
Але Оксана — не розуміла.
Кожен ранок для неї починався з головного болю та прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася по хаті. Іншого разу прокидалася прямо на кухонній підлозі, поміж окурків, попільнички й тарілки з застиглим жиром. Іншого — на дивані, не пам’ятаючи, як туди потрапила.
Іншого — в сльозах, з обраІ ніхто вже не чув, як вночі Оксана знову розбила пляшку об стіну, проклинаючи долю, що забрала у неї все, навіть право називатись матір’ю.
