Київ. Осінний вечір. Холодний вітер, виснажені очі та ще більш виснажене серце. Оксана повернулася додому після десяти годин у торговому залі супермаркету. В думках крутилася лише одна думка:
— Хоч би Тарас картоплі підсмажив…
Квартира зустріла запахом чогось смачного. Оксана зняла куртку, скинула черевики, зайшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре та запеченою куркою. Поруч — ложки, сіль, хліб, чайник. Тарас мовчки кивнув на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Оксана натягнуто посміхнулася. — Це щось новеньке?
— Звичайна страва, — знизав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в міру солоне. Оксана поставила чайник, заварила липовий чай. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну, кажи. Бачу, щось тебе гризе.
Тарас довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабою в суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч гривень нам на весілля подарували? Ну і як ми туди поїдемо? Ми ж, здається, збиралися розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Просто так. Люди похилого віку, їм буде приємно. Ми поки що ще офіційно одружені.
Оксана сумнівно подивилася на нього. Не було сил. Ні сваритися, ні миритися.
— Гаразд, давай. Може, востаннє разом у гості сходимо.
Їхали в батьковій машині Тараса. Він із батьком — попереду. Оксана — з його матір’ю на задньому сидінні. Тиша.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Оксана з напруженою посмішкою.
— Дивись, які кільця ми їм на роковини купили. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Оксана опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціла вічність…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старші. Стіл лама́вся від страв, сміх, тости. Але Оксана трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Тараса одразу затягли її в підготовку розважальної програми. Їм було трохи за тридцять, як і їй. Вони сперечалися, підколювали чоловіків, але… було видно — любили їх.
Оксана ловила себе на думках:
— А я його люблю? А він — мене?
Може, колись любила. Але зараз… Дім — непритульний. Грошей — постійно не вистачає. Нову куртку не може собі купити вже три роки. Діти? Він навіть не згадує про них. Роботу нормально знайти не може. А був же колись мрією…
Святкування закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Баба Гана підійшла до молодих:
— Залишайтесь у нас. Переночуєте. І трохи допоможете прибрати.
Оксана й Тарас мовчки почали збирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За дві години в хаті знову було чисто.
Баба поставила чай.
— Ну, Миколо, ось ми й прожили з тобою п’ятдесят років, — посміхнулася вона дідові.
— А скільки разів ледь не розлучилися, — буркнув той. — До РАГСу ходили.
— Зато назад повернулися.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.
— А ти забув, як на мене всі заглядалися? Принцесою мене кликали. А ти сяяв, як лампочка.
— Ну-ну… Принцеса, — фуркнув він, але в очах світилося тепло.
Оксана дивилася на них — і щось всередині стиснулося. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… любили. По-справжньому.
— Ми були такими самими, — подумала вона. — Молоді, гарячі, образливі. Впевнені, що маємо рацію. А тепер вони сміються з того, через що ледве не розлучилися.
Баба Гана дістала з кишені конверт:
— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не сперечайтеся. Ми з дідом не збідніємо.
Оксана хотіла відмовитися, але Тарас узяв.
— Дякую, бабусю.
— Годі, йдіть відпочивайте. Кімната готова.
Кімната була знайома — тут Тарас проводив дитинство. Тільки тепер на ліжку було двоє. Лягли. Мовчали.
— Оксанко… — прошепотів він.
Вона притулилася до нього. Тепле, рідне плече. Не багатство. Не шуба. Просто — він.
Тарас заснув. А Оксана дивилася в стелю.
— Добре, що ми не розлучилися. Купимо мені завтра пальто. А потім, може… І дитинку. А потім, може, й онуків. А через сорок дев’ять років… золоті кільця. Такі самі.
Вона посміхнулася. Вперше за довгий час. І заснула. Спокійно. Поруч із ним.
