Київ. Осінній вечір. Холодне повітря, втомлені очі та ще більш втомлена душа. Олеся повернулася додому після дванадцяти годин за касою в супермаркеті. У голові крутилася лише одна думка:
— Хоч би Денис хоч картоплі підсмажив…
Квартира зустріла запахом печеної курки. Олеся зняла пальто, скинула черевики, увійшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре та рум’яною курятиною. Поряд — виделки, сіль, хліб, чайник. Денис мовчки показав на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Олеся натягнуто посміхнулася. — Це щось новеньке?
— Звичайна страва, — знизав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в саме тіло. Олеся поставила чайник, заварила м’яту. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну, говори. Бачу, щось гризе тебе.
Денис довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабою в неділю — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що двадцять тисяч нам на весілля дарували? Ну і як ми поїдемо? Ми ж збиралися розлучатися.
— Давай просто поїдемо. Для них. Вони ж старенькі, порадіють. Ми ще офіційно разом.
Олеся сумнівно глянула на нього. Не було сил. Ні сваритися, ні миритися.
— Гаразд, поїдемо. Може, востаннє разом у гості.
Їхали в машині батька Дениса. Він з батьком — спереду. Олеся — з його матір’ю позаду. Мовчанка.
— Ви щось посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Олеся з натягнутою посмішкою.
— Дивись, які персни ми їм на ювілей купили. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть у злагоді. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Олеся опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле життя…
На святі було гаряче: музика, сміх, тости. Але Олеся трималася осторонь від чоловіка. Жінки з роду Дениса відразу затягли її в підготовку конкурсів. Їм було за тридцять, як і їй. Вони жартували, лаяли чоловіків, але… було видно — кохали їх.
Олеся ловила себе на думках:
— А я його кохаю? А він — мене?
Можливо, колись кохала. Але зараз… Дім — холодний. Грошей — завжди мало. Нову кофту не може собі дозволити вже два роки. Діти? Він і не згадує про них. Роботу знайти не може. А колись був її мрією…
Свято закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Баба Галя підійшла до них:
— Залишайтеся у нас. Переночуєте. Та допоможете трохи прибрати.
Олеся й Денис мовчки почали збирати столи. Працювали чітко, без слів. За півтори години у хаті знову було чисто.
Баба поставила чай.
— Ну, Петре, от ми й п’ятдесят років прожили, — усміхнулася вона дідові.
— А скільки разів ледь не розлучилися, — буркнув той. — До РАГСу ходили.
— Та вернулися.
— Я ж тоді без роботи був, гривні не було, — згадав дід.
— А ти забув, як за мною хлопці водилися? Красунею звали. А ти світився, як свічка.
— Ех… Красуня, — хитнув він головою, але в очах грало тепло.
Олеся дивилася на них — і щось стиснулося в грудях. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… любили. Щиро.
— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, образувані. Впевнені, що маємо рацію. А тепер вони сміються з того, через що ледА через роки, коли їхня дитина вперше обійняла батьків, вони згадали той осінній вечір та золоті персни — і зрозуміли, що щастя було поруч увесь цей час.
