2 вересня. Вечірні записи…
Львів. Осінній вечір. Вітер з дощем, втомлені очі та ще більш втомлене серце. Марійка повернулася додому після десяти годин у залі супермаркету. В голові крутилася лише одна думка:
— Хоч би Тарас хоч картопельки підсмажив…
Квартира зустріла її запахом чогось смачного. Марійка зняла куртку, скинула черевики, увійшла у кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре та запеченою куркою. Поруч — ложки, сіль, хліб, чайник. Тарас мовчки подивився на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Марійка натягнуто посміхнулася. — Це щось новеньке?
— Звичайна страва, — знизав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в міру солоне. Марійка заварила чай із липи. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну, кажи. Бачу, щось тебе гризе.
Тарас довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабою в суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч гривень нам на весілля подарували? Ну і як ми туди поїдемо? Ми ж, здається, збиралися розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Так, без прив’язки. Люди в літах, їм буде приємно. Ми поки що ще офіційно одружені.
Марійка сумнівно подивилася на нього. Не було сил ні сваритися, ні миритися.
— Добре, поїдемо. Може, востаннє разом у гості побуваємо.
Їхали у машині батька Тараса. Він з батьком — у передку. Марійка — з його матір’ю ззаду. Мовчанка.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Марійка з натягнутою посмішкою.
— Подивись, які кільця їм на роковини купили. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живите дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Марійка опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле століття…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, люди похилого віку. Столи ломилися, сміх, тости. Але Марійка трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Тараса одразу затягли її у підготовку розважальної програми. Вони були трохи за тридцять, як і вона. Сварилися, підколювали чоловіків, але… було видно — люблять їх.
Марійка ловила себе на думках:
— А чи люблю я його? А чи любить він мене?
Може, колись любила. Але зараз… Дім — не затишний. Грошей — постійно немає. Новий пуховик не може собі дозволити вже три роки. Діти? Він навіть не згадує про них. Роботу знайти не може. А ж колись був її мрією…
Святкування закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Баба Галя підійшла до них:
— Лишайтеся у нас. Переночуєте. І трохи допоможете прибрати.
Марійка й Тарас мовчки почали збирати зі столів. Працювали мовчки, але злагоджено. За дві години у хаті знову було чисто.
Баба Галя поставила чай.
— Ну, Петре, ось ми й п’ятдесят років разом прожили, — усміхнулася вона дідові.
— А скільки разів мало не розійшлися, — буркнув той. — До РАГСу дійшли.
— Та повернулися разом.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дідо.
— А ти забув, як на мене всі заглядалися? Принцесою мене кликали. А ти сяяв, як ліхтарик.
— Та ще й яка… — хитнув головою він, але в очах була теплина.
Марійка дивилася на них — і щось у середині стиснулося. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… любили. По-справжньому.
— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, ображені. Впевнені, що маємо рацію. А тепер вони сміються з того, через що ледь не розлучилися.
Баба Галя дістала з кишені конверт:
— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не сперечайтеся. Ми з дідом не збідніємо.
Марійка хотіла відмовитися, але Тарас узяв.
— Дякуємо, бабо.
— Усе, йдіть відпочивайте. Кімната готова.
Кімната була знайома — тут Тарас проводив дитинство. Тільки тепер у ліжку було двоє. Лягли. Мовчали.
— Марійко… — прошепотів він.
Вона притулилася до нього. Тепле, рідне плече. Не багатство. Не шуба. Просто — він.
Тарас заснув. А Марійка дивилася у стелю.
— Добре, що ми не розлучилися. Завтра купимо мені пальто. А потім, може… І дитину. А потім, може, й онуків. А через сорок дев’ять років… золоті кільця. Такі самі.
Вона усміхнулася. Вперше за довгий час. І заснула. Спокійно. Поряд із ним.
