Вона поставила на собі хрест. А потім доля подарувала їй нове життя…
Сергій увійшов у квартиру пізно ввечері. На обличчі — втома, в очах — внутрішня боротьба. Мовчки зняв черевики, пройшов у кухню та сів за стіл.
— Сергійку, будеш вечеряти? — метушилася навколо Мар’яна. — Я качку спекла, як ти любиш. Дивись, з яблуками… Чого такий похмурий?
Він подивився на неї прямо, без звичної усмішки:
— Мар’яно, нам треба серйозно поговорити. Я більше не можу жити на два доми. Коли ми, нарешті, будемо разом? У мене є власна квартира.
Мар’яна раптом похмуріла. Все, чого вона так довго уникала, наздогнало її.
— Гаразд, — тихо промовила вона. — Але спочатку ти маєш познайомитися з моїми дітьми.
Вони зустрілися в кафе. Дмитро та Олег сиділи по один бік стола, Оксана — поруч із Мар’яною. Коли Сергій увійшов, діти завмерли, наче вкопані. Роти роззявилися від здивування. Мар’яна навіть спочатку не зрозуміла, у чому справа. Але коли сини обмінялися палкими поглядами, все стало зрозумілим…
— Ти глузуєш, мамо?! — першим не витримав Дмитро. — У такому віці заводити особисте життя?! Який сором?
— Мам, ми думали, ти розсудлива… — додав Олег. — У твої роки жінки вже онуків няньчать, а не хлопців до хати приводять.
— Мені лише сорок чотири, — тихо заперечила Мар’яна.
— То й жила б тихо, сама. Ми з Дмитром знімемо квартиру. Нам під одним дахом із тобою та твоїм парубком не по дорозі.
А Оксана відвернулася. І цілий місяць не промовила до матері жодного слова.
Мар’яна не плакала. Вона просто сиділа вночі в тиші та згадувала своє життя. Як усе починалося.
…Колись вона була відмінницею. Спокійна, розсудлива дівчина, з гарною родиною, з батьками, які обожнювали її та мріяли, що донька вступить до престижного університету. Але в сімнадцять років вона закохалася. В Олега.
Йому було двадцять чотири. Високий, із хрипкуватим голосом, міцними руками та гордим поглядом. Батькам він відразу не сподобався. Тато вигнав його, коли той прийшов просити її руки. Але Мар’яна нікого не слухала — і через кілька місяців поїхала з Олегом до іншого міста.
Спочатку все було, як у казці. Народився первісток — Дмитро. Батьки допомогли, купили їм квартиру. Потім з’явився Олег — і на щастя дали ще й трешку. Але в цей момент казка почала перетворюватися на побутовий кошмар.
Родичі Олега виявилися пияками. Брат — нероба, батьки — гуляки. Олег почав затримуватися у них все частіше, іноді зникаючи на тижні. Робота? Та хто візьме людину, яка місяцями гуляє?
Мар’яна тягла все сама. Працювала на двох роботах, вчилася заочно. Ввечері — прибирання. Соромилася просити допомоги у батьків. А чоловік все частіше лежав на дивані, вимагаючи «пива холодного».
Коли вона прийшла з консультації — вагітна третьою — і почула: «Пінки нема? Ну, сходи купи!», вона не витримала. Написала заяву на розлучення. Сама викликала йому таксі, оплатила. Він сміявся і не вірив. А даремно.
Більше він не повернувся. Замки були новими. Сусідка-бабуся стежила, щоб не влаштовував істерик. Розлучилися швидко. Він навіть не дізнався, що в нього народилася донька.
Через три місяці Олег загинув. Пожежа, спричинена невимкненою плиткою на дачі. Батьки були в городі, брат вижив, Олег — ні. Мар’яна відчувала провину… але розуміла — вона не зобов’язана бути нянькою до кінця життя.
Народилася Оксаночка. Троє дітей. Робота. Побут. Сон по три години.
Вона забула, що таке жіночність. Забула, як це — бути бажаною. Ставила дітей на ноги. Усі пенсії через втрату годувальника йшли на заощадження дітям.
Особисте життя — викреслила. Вважала, що не має на нього права.
А потім був той дощовий вечір. День народження колеги, пізня зупинка, злива. Автобус не приходив. І раптом — під’їхала машина.
— Підвезу?
Звичайний чоловік. Погляд теплий. Добрий. Звали Сергій. Виявилося — живуть поруч. Потім він чекав її щоранку, відвозВона подивилася в його очі — і зрозуміла, що недаремно доля подарувала їй другий шанс.
