Яблука долі: повернення додому
Марія Іванівна стояла в своєму садку в Вишневому, дивилася на яблуні, що гнулися під вагою плодів. Урожай цього року був нечуваний. Яблука — червоні, жовті, із рум’янцем на боках — падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх вона навіть не намагалася — адже кому їх їсти?
У селі майже не лишилося мешканців. Молоді виїхали до міста за кращим життям, а старих можна було перелічити на пальцях. Взимку у Вишневому світилися вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що задумалась, Іванівно? — почувся голос за спиною. — Не передумала їхати?
Олена, сусідка, прийшла з візком по яблука.
— Це ти, Лено? — зітхнула Марія. — Бери, бери. Хоч козі твоїй дістанеться. Забирай все, скільки зможеш… Передумати? Хотіла б, але син уже домовився про продаж хати, навіть завдаток узяв.
— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Олена. — Хто ще тут осяде? Не відомо, які люди будуть. Та й жити постійно навряд чи стануть, хіба що дачники.
Олена замовкла й почала збирати яблука. Марія Іванівна, дивлячись на неї, тихо промовила:
— Урожай який! Не пам’ятаю такого. Лиш зібралась їхати, а сад, земля моя, нібе тримає мене… Господи, як же важко було наважитися. І досі не розумію, навіщо я це роблю.
— Синові так зручніше, — відповіла Олена. — Не треба сюди мотатися, усе під рукою: магазини, лікарі. І трудитися не треба — ні дров, ні городу.
— Так, — погодилась Марія, та голос її тремтів. — Тільки душа моя тут лишиться. Розумом розумію, а серце не відпускає. Лено, залишаю на тебе кота Барвінка і пса Бурку. Подивись, поки я не розберуся. Барвінка, може, у місто заберу, а Бурка вже старий, йому в хаті не місце. От лихо…
— Не сумуй, Маріє, — кивнула Олена. — Завтра Бурку до себе заберу, а Барвінок і сам прибіжить, він кмітливий. Ти ж не запізнись на автобус. Сподіваюся, ще побачимось. Раптом повернешся… А до гостей обіцяла приїжджати, я чекатиму.
— Так, так… — пробурчала Марія. — Валізу зібрала, за рештою син на вихідних приїде.
Вона обійшла хату, затрималась біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Марія вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.
Незабаром підкотив маленький автобус, скрегочучи та бренчачи. Марія, попрощавшись із водієм, сіла біля вікна. Вона була єдиним пасажиром — Вишневе було кінцевою зупинкою.
Дорога, як завжди, була вибоїста. Після дощів ями наповнилися водою, і автобус повз поволі. Раптом на одній із вибоїн він видав глухий скрегіт і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.
— Що трапилося? — гукнула Марія, висунувшись у вікно.
Водій, присіпши біля переднього колеса, похитав головою:
— Справи кепські, треба допомогу викликати, інакше тут заночуємо.
Він почав дзвонити, а Марія, на свій подив, відчула полегшення. Вона вийшла з автобуса й сказала:
— Ми недалеко від’їхали, я повернуся додому. Якщо допомога не приїде, приходи ночувати в село. Вже пізно.
— Години через півтори приїдуть, — відповів водій. — Може, почекаєш? Хіба що лагодитимемо ще.
— Ні, чекати не буду, — різко сказала Марія. — До хати два кілометри, дійду.
— Впораєтесь? — засумнівався водій.
— Або ж! — усміхнулась вона. — Не такі дороги ходили — то за грибами, то у сусіднє село за хлібом.
Марія жваво закрокувала назад у Вишневе. Валіза в руках здавалася легкою, а серце співало від радості. Олена, відвозячи візок додому, помітила її на дорозі.
— Оце так! — скрикнула вона. — Що це значить?
— А те, що хата мене не відпустила, — засміялась Марія. — Зараз сину подзвоню, щоб не чекав. Автобус зламався за селом, щось із колесом. Знаєш наші вибоїни.
— Ну й добре! — зраділа Олена. — Ходімо до мене вечеряти. У тебе, мабуть, порожньо, а в мене все гаряче. Посидимо, побалакаємо.
Бурка, побачивши господиню, радісно загавкав і замахав хвостом. Барвінок шмигнув у хату, прямо до своєї миски.
Марія поставила валізу й голосно промовила:
— Господи, прости мене! Що я роблю? Нікуди не поїду, і крапка.
Барвінок відповів їй муркотінням.
— Ти за Бога відповідаєш, Барвінку? — усміхнулась Марія. — Чи моє рішення підтримуєш?
Кіт потерся об її ноги й стрибнув на коліна.
— Постривай, мені треба Вані подзвонити, а то буде турбуватися, — сказала Марія, набираючи номер сина.
— Ване, слухай, автобус зламався… Так, прямо за селом. Не доля, мабуть, мені їхати. Я вже вдома. Не чекай, не приїду. Ні, не брешу, щось із колесом. ЇхаІ коли син сказав, що вже сам давно мріяв, щоб вона залишилася, Марія Іванівна зрозуміла — саме так, без автобусів і переїздів, і призначено їй доживати віку під яблуками, серед рідних вулиць, де кожен камінь і кожна травинка були частиною її душі.
