Батько пішов, дізнавшись про матчин роман із колегою. У домі розгорівся жахливий скандал.
— А що ти хотів? Я завжди сама та сама! Ти на роботі днями й ночами. Я жінка, мені увага потрібна!
— А що скажеш, якщо я твого уважного Олежка посаджую? Підкину йому чогось, і закрию, га? — із холодною лютью запитав тато у матері.
Він служив опером у поліції.
— Ти не посмієш! Не насмілишся! Ти сам усе зруйнував.
Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже майже склав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей, що ведуть із коридору у вітальню, готовий лягти на порозі, аби не випустити тата. Яка дурня? У нас завжди була дружня, щаслива родина. Мати з батьком ніколи не сварилися, жартували однакові жарти й разом сміялися. Так, тато багато часу проводив на роботі, часто повертався звідти втомленим, з єдиним бажанням — виспатися. Але той час, коли нам вдавалося побути родиною, свідчив — у нас усе гаразд! Як же мати додумалася так усе зіпсувати?! І невже батько не пробачить?
— Глібе, не йди, — з розпачем сказала мати, відірвавши долоні від обличчя. — Прости мене! Не йди. Вітьку, ну чого ти тут вуха грієш?
Але я не зрушив з місця. Став у проході. Мені, дванадцятирічному, здавалося, що я зможу зупинити їх, не дам зруйнувати те, що вважав щасливою родиною.
— Віть, пропусти, — суворо наказав тато.
Такий тон я чув у нього, коли він дзвонив з роботи. Не вдома. Не з нами.
— Не йди! — попросив я.
— Дай мені пройти!
З тією самою інтонацією.
— Тату… а як же я?
Він відсунув мене, як мебль, і вийшов із квартири. Мені здавалося, що він так поспішав, щоб нічого не зробити. Не просто щоб не вдарити матір у гніві, а в нього ж була службова зброя. Очі батька палали таким гнівом, що тоді він правильно пішов. Зараз я це розумію. А того дня він став для мене людиною, що відсунула мене, як стілець. А мати — тією, хто створив цей кошмар у нашому житті.
Олег виявився, звичайно, козлом, і теж кинув матір слідом за батьком. Вона опинилася у страшній ситуації. Чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує у всьому. Їй було важко, а тут ще я…
Я рано почав гуляти до пізньої ночі, зійшовся з поганою компанією. Спочатку дрібні крадіжки, потім почали наглішати. Нас схопили під час пограбування якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, вони встигли схопити двох — мене й Тараска. Батько, який на той час був начальником у своєму оперативному, приїхав у відділок, де тримали мене. Прізвище у нас було рідкісне — Шуляк — і по батькові не Петрович, а Глібович. Хтось знав тата, от і подзвонив.
— Виходь, — кинув мені батько.
— Та йди ти, — процедив я крізь зуби.
Він витягнув мене із камери.
— А Тарас? — заверещав я, відчайдушно вириваючись.
Батько заволік мене до допитної і кілька разів міцно вдарив по обличчю. Розмазуючи кров із слізьми по щоках, я ненавидів його все глибше.
— Тобі скільки вже?
— Що? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Та тому, що ти не мій! — ревнув він у моє обличчя. — Я Галю заміж узяв вагітну. Думав, буде мені доброю дружиною. А вона як була… — тут він грубо вилаявся, — так і лишилася.
— Хто мій батько? — тупо запитав я.
Він дав мені хустину та пляшку з водою. Я втерся. Гліб сів навпроти й сказав:
— Вибач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене справ нема?
— То йди та й займайся своїми справами, — буркнув я.
— Вітьку… за документами ти мій. І аліменти я твоїй матері сплачую. Але якщо так і далі буде — я відмовлюся від тебе. Нехай закривають — мені що, в кінці кінців?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не закриють?
Він похитав головою.
— А Тарас як?
— Слухай, у Тараса свій тато є. У них заможна родина. Самі розберуться. Ти краще про своє життя подумай. Я ось не розумію, вам у тюрмі що, медом намазано? Думаєш, там не життя, а малина? То ось — це пекло! Малоліток — пекло в кубі.
У тюрму я не хотів. Мені було просто нудно й боляче жити, боляче дивитися на матір. Ось я й… відволікався. Цими думками я поділився з Глібом.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або ти починаєш жити нормально — вчишся й думаєш про майбутнє. Або — крива доріжка, на кінці якої, як правило, погано закінчують. Не хочеш у тюрму — міняй поведінку. Вільний.
Я пішов до виходу. Біля дверей мене зупинив голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди обоє винні. А те, що я крикнув про неї — то на емоціях. ЗаЗабув.
— Глібе… тату, ви ж любите одне одного! Може, помиритеся? — без жодної надії запитав я.
— І про це теж забудь, сину.
Хлопці з нашої компанії відпускати мене не хотіли. Довелося пару разів побитися та походити з синцями. Але я відбився. Тараса тато відмазав на умовний термін, і він повернувся до своїх справ. Я ж зробив вибір.
Матір пробачив. Дуже старався. Хотів дізнатися, від кого вона мене народила, але чомусь не став. Не до розкопок було — по навчанню я нагнав стільки хвостів, що виправлення оцінок забирало весь час.
Я встиг виправити успішність і подав документи до кількох навчальних закладів МВС.
— Ти з глузду з’їхав? — обурювалася мати. — Це ж не життя! Згадай батька! Це не життя.
Батька я часто згадував. Але не бачилися. Якось мовчазно, без образ. Отримавши диплом і випустившись лейтенантом, я приїхав до нього без попередження. Я нічого не хотів від тата, окрім одного — показати йому, що зробив правильний вибір. Не пішов по кривій.
Батько, як і раніше, був начальником опервідділу. Вище не піднявся. Мабуть, його все влаштовувало. Я зайшов у кабінет.
— Здоровенькі були. — відсалютував. — Лейтенант Шуляк. Дозволите?
— Вітько? — остовпіло спитав батько.
Значить, мати стримала слово. Не розповіла йому.
— Та що ти, сину… Вільний. Заходь, розказуй.
Батько частував мене чаєм. Запропонував коньяку, але я відмовився. Ми проговорили, мабуть, годину. Часом Гліб відповідав на дзвінки з роботи. Скроні у нього поселілися, обличчя перетяли зморшки. Цей чужий, і рідний одночасно, чоловік сидів у кріслі, дивлячись на мене зі сльозою. Витирав її. Що його так пройняло?
Я розповів про свої успіхи та плани. Обговорили футбол і політику. Вже час було йти.
— Гаразд, тату, піду. — підвівся.
— Постривай. Постривай, куди ти підеш? Не йди. — Гліб підвівся. — Давай до нас у відділ, га?
Я замислився. Чи хотів я працювати під його керівництвом? Напевно, так. Напевно, усі ці десять років я сумував. Десять років, мати його. Я знову сів на стілець.
— Не підеш? — подивився на мене батько.
— Не піду. Піти я завжди встигну.
