Яблука долі: повернення додому
Марія Іванівна стояла у своєму садку в Вербівці, дивлячись на яблуні, які гнулися під вагою плодів. Урожай цього року був нечуваний. Яблука — червоні, жовті, із рум’яними боками — падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх вона навіть не намагалася — нема кому їсти.
У селі майже не залишилося мешканців. Молодь поїхала до міста за кращим життям, а старих можна було перелічити на пальцях. Взимку у Вербівці світились вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.
— Про що задумалась, Іванівно? — почувся голос за спиною. — Не передумала їхати?
Тетяна, сусідка, прийшла з візком по яблука.
— То ти, Таню? — зітхнула Марія. — Бери, бери яблука. Хай хочаб твоїй козі дістанеться. Забирай все, скільки віднесеш… Передумати? Хотіла б, а син уже домовився про продаж хати, навіть завдаток узяв.
— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Тетяна. — Хто ще тут оселиться? Невідомо, які люди будуть. Та й жити постійно навряд чи стануть, тільки на літо.
Тетяна замовкла й почала збирати яблука. Марія Іванівна, дивлячись на неї, тихо промовила:
— Урожай-то який! Не пригадаю такого. Тільки зібралась їхати, а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як же важко було наважитись. І досі не розумію, навіщо я це роблю.
— Сину так зручніше, — відповіла Тетяна. — Не треба сюди мотатись, усе під рукою: магазини, лікарі. І працювати не треба — ані дров, ані городу.
— Правда, — погодилась Марія, але голос її тремтів. — Тільки душа моя тут залишиться. Розумом розумію, а серце не відпускає. Таню, лишаю на тебе кота Котика й пса Бурку. Подивись, доки не розберусь. Котика, може, у місто заберу, а Бурка старий, йому у квартирі не місце. От лихо…
— Не журся, Маріє, — кивнула Тетяна. — Завтра Бурку до себе переведу, а Котик і сам прибіжить, він розумний. Ти ж не запізнись на автобус. Сподіваюся, ще побачимось. Раптом повернешся… А в гості обіцяла приїжджати, я чекатиму.
— Так, так… — пробурчала Марія. — Сумку зібрала, за рештою син на вихідних приїде.
Вона обійшла хату, затрималась біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Марія вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.
Незабаром підкотив маленький автобус, скриплячи й брязкаючи. Марія, попрощавшись із водієм, сіла біля вікна. Вона була єдиним пасажиром — Вербівка була кінцевою зупинкою.
Дорога, як завжди, була вибоїстою. Після дощів ями наповнились водою, і автобус повз поволі. Раптом на одній із кочок він видав глухий скрежет і став. Водій, пробурмотівши щось, виліз із кабіни.
— Що трапилось? — гукнула Марія, висунувшись у вікно.
Водій, присідаючи біля переднього колеса, похитав головою:
— Справи кепські, треба викликати допомогу, інакше заночуємо тут.
Він почав телефонувати, а Марія, на свій подив, відчула полегшення. Вона вийшла з автобуса й сказала:
— Ми недалеко від’їхали, я додому повернуся. Якщо допомога не приїде, приходи ночувати в село. Пізно вже.
— Години за півтори приїдуть, — відповів водій. — Може, почекаєш? Правда, лагодити ще будемо.
— Ні, чекати не буду, — різко сказала Марія. — До хати два кілометри, дійду.
— Впораєтесь? — засумнівався водій.
— А як же! — усміхнулась вона. — Не такі дороги ходили — то за грибами, то в сусіднє село за хлібом.
Марія бадьоро закрокувала назад у Вербівку. Сумка в руках здавалась легкою, а серце співало від радості. Тетяна, відвозячи візок додому, помітила її на дорозі.
— Ото так! — скрикнула вона. — Що це значить?
— А те, що хата мене не відпустила, — засміялась Марія. — Зараз сину подзвоню, щоб не чекав. Автобус зламався за селом, щось із колесом. Знаєш наші ями.
— Ну й добре! — зраділа Тетяна. — Ходімо до мене вечеряти. У тебе, мабуть, пусто, а в мене все гаряче. Посидимо, побалакаємо.
Бурка, побачивши господиню, радісно загавкав і замахав хвостом. Котик шмигнув у двір, просто до своєї миски.
Марія поставила сумку й голосно промовила:
— Господи, прости мене! Що я роблю? Нікуди не поїду, і точка.
Котик відповів їй муркотінням.
— Ти за Бога відповідаєш, Котику? — усміхнулась Марія. — Чи моє рішення підтримуєш?
Кіт потерся об її ноги й стрибнув на коліна.
— Постривай, треба Валерію подзвонити, а то хвилюватиметься, — сказала Марія, набираючи номер сина.
— Валера, слухай, автобус зламався… Так, прямо за селом. Не доля, мабуть, мені їхати. Я вже вдома. Не чекай, не приїду. Ні, не брешу, щось із колесом. Одна їхаІ коли Валера, сміючись, сказав, що це сама доля не дала їй покинути рідний двір, Марія зітхнула щасливо, щільно обнявши сина, і зрозуміла — саме тут, у цьому старому садку, серед друзів і спогадів, її справжній дім.
