ОЛЕНЬКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕПРИЙНЯТОЇ НЕВІСТКИ
Коли Андрій привів додому свою дівчину Олену, у хаті відчулося напруження. Батько, Іван Петрович, мовчки сидів у кутку, ні слова — ні за, ні проти. Здавалося, його думка й не мала значення в цьому домі. А от мати, Ганна Семенівна, навпаки — не пропускала жодної нагоди закинути ще десяток запитань. Дивилася на Олену з підозрою, ніби намагалася розгледіти в ній підступ, нещирість чи просто «не те».
Олена їй відразу не сподобалася. Дрібненька, непоказна, одягнена до сміху просто — не наречена, а школярка. Заплетені коси лише підкреслювали це враження. А де ж манікюр, макіяж, модний одяг? Ні, не таку вона бачила невісткою для свого єдиного сина. Ось у сусідів дівчина Марічка — гарна, яскрава, батько директор молокозаводу, мати — головний бухгалтер. І Марічка завжди на Андрія заглядалася. Ось кого варто було за дружину брати, а не цю… сіру мишку.
Але Андрій був непохитний. Він любив Оленку до нестями. Коли мати відвела у бік і почала переконувати, щоб він подумав про Марічку, він різко перебив:
— Я Олену кохаю. Ми вже заяву подали. Годі, мамо, цих розмов.
Весілля відгуляли тихо, скромно — так хотіла Олена. Казала, що краще гроші на життя зберегти. Мама Андрія була в лютості, вважала це ганьбою. Але син і тут став на бік дружини.
Молоді жили з батьками. Ганна Семенівна постійно дорікала невістці: то погано готує, то за сином не доглядає, то прибирає абияк. Андрій довго терпів, але одного разу сказав рішуче:
— Переїжджаємо.
Орендували хату. Грошей не вистачало, було важко, але він працював не покладаючи рук. Потім взагалі задумав будувати власний дім. А тут ще й Олена пішла вчитися на педагога — підтримки від неї було мало. Все трималося на Андрієвій наполегливості.
Олена вчилася старанно, закінчила з червоним дипломом. Радісна, побігла до свекрухи — думала, може, тепер та побачить, як вона старається. Але Ганна Семенівна лише буркнула:
— Мучиш ти мого сина. Не таку ти дружину вибрав, Андрію. З Марічкою тобі було б легше.
Олена пішла зі сльозами. Андрієві не скаржилася. У її житті й без того було багато болю. Батько покинув їх, коли мати запила. А мати, хоч і любила доньку, у запоях перетворювалася на страшну, чужу. Олена голодувала, ховалася від гостей-алкоголіків. І лише любов до Андрія стала її порятунком.
Вони облаштували дім, народилися діти. Спочатку вона працювала вчителькою, потім стала завучем. З’явилися двоє синів — Тарас та Богдан. Свекруха онуків обожнювала. Нянчилася з радістю, але до Олени ставилася так само холодно, майже вороже. Спілкувалися лише на рівні «привіт» — «бувай».
Сини виросли, вступили до льотного училища в іншому місті. Спочатку один, потім другий. Дім спорожнів. Іван Петрович помер — тихо, непомітно, як і жив. Ганна Семенівна залишилася одна, але навіть тепер не хотіла заходити до Олени в гості. Внутрішній лід так і не розтанув.
Олені виповнилося 45. На ювілей зібралися всі — сини з нареченими, друзі, сусіди. Навіть свекруха прийшла, хоч і сиділа осторонь. У розпал веселощів Олені раптом стало погано. Сіла, зблідла. Усі перелякалися.
Наступного дня вона пішла до лікарні. Повернулася з новиною, від якої сама остолбеніла: вона вагітна. Андрієві розповіла ввечері. Він довго мовчав, потім промовив м’яко:
— Пізно вже нам, Олено. Треба позбавлятися. Люди ж сміятимуться…
Вона кивнула. Але всередині щось зламалося. Залишилася одна, стиснувшись від болю. І пішла вранці до свекрухи. Матері вже не було, поговорити ні з ким. Думала: хоч почує від неї жорстоке слово, тоді легше вирішитися…
Ганна Семенівна мовчала. Потім раптом розплакалася. Почала розповідати, як Андрій народився слабким, як вона рятувала його ночами, як боялася втратити. Олена мовчки слухала, а потім підійшла і обняла її — вперше. І сама розлилася сльозами, почала говорити про дитинство, про матір у запоях, про страх і голод.
Вони плакали, мабуть, годину. Разом. Чужі, але в ту мить — такі рідні.
А ввечері свекруха прийшла до них додому. Без дзвінка, без попередження.
— Я не до тебе, Андрію. Я до Оленки, — сказала вона.
Олена розплакалася. Ніколи її так не кликали — ні мати, ні свекруха.
Вони сіли за стіл. Ганна Семенівна взяла Олену за руку:
— Не смій позбавлятися. Дитинку народимо. Встигнемо. Ти ще не стара. Це щастя. Не кожному воно дається. А Андрієві я сама скажу.
Так і вирішили. І в призначений час народилася у Олени донечка — Ганнуся. Така гарнюня, з кучерявим волоссям, довжелезними віями. Коли її поклали на груди матері, та не втрималася й запІ коли Ганна Семенівна вперше пригорнула онучку, у її серці, нарешті, розтанув той крижаний мур, що стільки років відділяв її від Оленки.
